Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Єдина зміна в залі позначилася хібащо на боках: з вікон позганяли молодиків, які тілами затуляли доплив повітря. Можливо навіть, їх не позганяли, а вони самі звільнили місце з наміром десь інде перебрати важливішу функцію.
Повідкривали також двері, високі, майже попід стелю, їх раптом виявилося стільки, що у залі почали ходити протяги, потрапивши в які можна було навіть рухатися в певному напрямку.
Одним таким протягом вирішив і я скористатися. Не дивлячися ні на кого, щоб ніхто, – цього ще мені бракувало б! – не заговорив до мене, я, керуючися протягом, протиснувся крізь натовп, повз ораторів жіночої й чоловічої статі, які навіть пробували висмикнути мене з протягу до свого гурту, однак протяг, яким, крім мене, послуговувалися ще й інші, долав усі перешкоди, і я не зчувся, як мене винесло на сходи палацу юстиції, де на мене дмухнуло іншою спекою, яка відразу ж активізувала мій мозок, зосередивши його на відвідувачі, котрий так і не з’явився на процес.
Зрештою, цієї миті мені аж полегшало, що він не прийшов. Тепер, коли в мене зникло бажання з ним зустрітися, я наче набув здібности чіткіше бачити себе й інших і негайно ж дійшов зовсім інших висновків. Мені раптом здалося, що збирач автографів пообіцяв зустріч із моїм відвідувачем на процесі, лише аби мене заспокоїти, а вже висловивши припущення, мовляв, мій відвідувач прийде на процес, він напевно впав на думку: а що коли мене якось пощастить намовити ганяти на процеси, збираючи для нього автографи (і це надихало його посилено піклуватися мною), адже спроба йому нічого не коштувала, а виграш значний, бо ану я дійсно раптом зацікавлюся процесами?
Зрештою, звідкіля ж йому знати, що в мені історія з відвідувачем розрослася, не залишивши ні на що інше місця? Правда, така ймовірність не виключала іншої: збирач автографів дійсно роздобув якимось чином точні інформації, що мій відвідувач появиться, і тоді я, ще, не доведи Господи, зустрівся б з ним отут на сходах, саме тепер, коли я за всяку ціну волів би уникнути цієї зустрічі. І цю мить мені видавалися просто незбагненними причини, які мене взагалі спонукали припхатися сюди й полювати на мого відвідувача. Незбагненно також, як за такий короткий час я встиг кілька разів протилежно настроюватися і як, попри це, я все ще залишався собою. Від таких змін я мусів би зникнути, або принаймні стати кимось іншим, адже в мені виявилося стільки чужого для мене самого, і воно найшло на мене проти ІДОЄЇ волі, – зміни, які мій мозок реєстрував, відмовившись однак керувати ними. І все таки ця непослідовна особа якимось чудом не переставала відчувати себе мною, ба більше, їй ані трохи не заважали ці протиріччя.
Так само, як раніше мозок переконував у доцільності конче побачитися з моїм відвідувачем, так тепер я чіткіше, ніж будь-коли, унутрішнім зором бачив, наче це вже давно відбулося, що зустріч із моїм відвідувачем не тільки не пришвидшить розшуків його біографії, а, навпаки, докорінно пошкодить, аж усе доведеться починати з початку, хоча тепер цей початок стане далеко труднішим, і я нестиму кару, яку сам на себе накликав, якщо зараз не уникну з ним зустрічі.
Тікати чимдуж, це єдиний мій порятунок, а не щось інше, постановив я. Ще я його не зустрів, ще в нього не появилося нової ідеї щодо писання біографії, ще він не висловив нових пропозицій, проти яких не допомогли б жодні прокльони чи благання, – я ж сам ліз у цей зашморг, явно здурівши, от наче розум відібрало, бо пощо мені побачення з ним, коли в моїй кишені лежали дві адреси, де його напевно знали? Чи не ліпше було б спочатку їх дослідити? Звичайно, тоді я розсердився на збирача автографів, а розсердившися на нього, ніби одночасно розсердився і на адреси, тільки чого ж сердитися на адреси, які він дав і які все ще я носив у кишені так, як він їх туди поклав? Чим же вони завинили? Зрештою, якщо вже не лишалося б іншого виходу, а вихід є, бож дві адреси – це великі можливості, і якби виявилося. однак чого ж забігати наперед? – у випадку навіть, – ну, тоді довелося б ще раз відвідати літературну родину з Мельпоменою, розпитувати трохи інакше, не знаю, як саме, але інакше, адже там напевне хтось пам’ятав мого відвідувача, мусів пам’ятати, це ж ясно, так само ясно, як і усвідомлення, що навіть якби ці адреси виявилися непридатними, туди, Де Мельпомена, ніколи вже не ступить моя нога, хоч як мене силували б, бо я ніяк не пригадаю, як я тоді опинився на вулиці?
Я певний, нічого каригідного я не вчинив, хоч у мене й залишилося після тих відвідин відчуття, ніби я там щось накоїв, правда, не з моєї вини, та й проступок, може, зовсім незначний, якого інші просто і не помітили б, проте для мене він мав особливо велике значення, попри те, що ні проступка ні його значення я не пам’ятав. Імовірно, його вегетативно пам’ятали тільки клітини в мені, не доносячи цих зарубок до мозку, пам’ятали складники крови, і цього вистачало, щоб цей проступок існував, уникаючи втілення, яке колись ще могло відбутися.
– Що з вами? Я вас гукаю, мало не охрип, а ви не чуєте? – хапаючи мене ззаду за піджак, відсапувався збирач автографів.
– Хіба ж так поводяться з добрими знайомими? Та що знайомими – з друзями! Бійтеся Бога! Де ж таке бачено! Та стійте ж, бо я задихнуся! Ну, як вам процес?
За збирачем автографів щільно, як різновиди втілення єдиного божества, переплигуючи через налитих спекою, майже непорушних голубів, спускалися сходами палацу юстиції, аж повітря рипіло під ногами, Козютко-Млодютко, кінооператор – він же і кінорежисер, та ще один незнайомий чолов’яга з Геркулесовим носом.
– Як вам процес? – вигукнули й собі різновиди втілення єдиного божества.
– Ну, хіба ж я вам не казав! – поповнивши запаси повітря в легенях, засяяв збирач автографів. – Зараз там відбувається найцікавіше. Ви так і не бачили найголовнішого. Які промови! Які особистості! Ну і, звичайно, вершок усього – деталі! Що за відкриття, ну просто таки – ах, і кінець. Після перерви ви, самозрозуміло,
