Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Тепер мені стало зовсім ясно – я впоров дурницю, вибравшися на процес, бо навіть якби мій відвідувач і перебував десь зовсім поблизу, в цьому розгардіяші я його однак не вгледів би, отже моя поява тут нічого не міняла. Шкода тільки, що подібні просвітлення завжди пізно приходять, і часу, який придався б на щось доцільніше, вже не повернути. Просто незбагненно, як я про це не подумав раніше. Я мав ще дві адреси, куди навідувався мій відвідувач, і їх треба було б триматися. Бо навіть якби я його дочекався, навіть якби сталося таке чудо, ніби я на мить став ясновидцею і побачив його серед натовпу, а тоді, вхопивши за поли, почав благати, аби він розповів бодай щось із своєї біографії, присягаючися, мовляв, я зрозумію все, що він скаже, тільки так, як він захоче, і не спотворю жодної подробиці інтерпретацією, якої він так боїться, уроївши собі, ніби таке неминуче через різні характери (я справді ладен навіть на це), – то чи ж певен я, що він змінить супроти мене свою настанову?
Таж якби він ЇЇ змінив, уже минуло досить часу, аби він з’явився і зрадив бодай деякі відомості з свого життя. А що він не з’являвся, хоча я справді сумлінно виконував його забаганки, то чи не означало це лише зайве підтвердження, Що він і гадки не мав розкривати мені те, що, на його думку, я повинен сам шукати? Адже так ясно! Я просто не розумію, як я ще хвилину тому вірив, що побачити його стане моїм порятунком. Просто незбагненно, наскільки мене засліпило бажання намовити його розповісти бодай якісь наріжні дати з його біографії! Таж навіть якби він дійсно десь тут тулився, він напевно вичув би мою спокусу позбутися його легкою Ціною, і навмисне вигадав би щось додаткове, аби дошкульніше Упекти за легковаження його біографією.
Я його не бачив, однак він міг стояти десь поруч і бачити мене, ба більше, помітити, хоч мені і здавалося, ніби я Добре приховую свій унутрішній стан, що мені поволі вривається терпець, і тому мій прихід на процес вже заздалегідь був приречений на неуспіх.
Звичайно, я ніколи не зважився б твердити, ніби це саме так, я ніколи не матиму цієї певности, проте я вже переконався, хоч пояснити це виходить за рамки моєї спро- можности, що йому якось щастило кожного разу вичути най- тонший відтінок наставления супроти нього, і він кожного разу мстився за це ще більшою невловністю.
Так, певно ж, і як це на мене найшло припхатися на цей процес! Я тільки марнував час, крім того (і це найбільше мене муляло), я раптом ніяк не потрапив пригадати, чи я Замкнув нове авто, яке залишив перед палацом юстиції. Якось це зовсім вивіялося з голови. Щоправда, я мав при собі папери, що авто застраховане, отже навіть якби його вкрали, великої біди не сталося б, я одразу отримав би відшкодування, та й крадіжки авт не так уже часто трапляються, зрештою, це не так уже й легко, проте щойно купити авто і чекати на відшкодування – ні, це просто жах!
– Вибачте, – звернувся я до сусіда, – якби ви були такі ласкаві і сіли на хвилиночку на своє місце, щоб я міг пройти, у мене дуже невідкладна справа, мені тільки пройти, я був би вам безмежно вдячний!
– Що? – вигукнув добродій, до якого я звернувся, перетворившися на купу вибухового ганчір’я. – Ви пос-мі-ли! В цю мить! О! Ви що-о-о, кон-ку-рент?
– Який конкурент? – зачудований його перетворенням, вимовив я, силкуючися збагнути, що я такого накоїв.
– Ви за чи проти?
– Як це – за чи проти? Я ж антиквар.
– За Лінузу чи за Люляю? Негайно!
– Клянуся вам чим завгодно, я.
– Ага, ви гадаєте, Лінуза програє процес? Мовляв, випадок з грудьми це так собі, тьху?
– Вибачте, ви мене не зрозуміли. Я хотів лише пройти. Я не орієнтуюся в процесі. Справа в тому, що я антиквар. Я прийшов сюди виключно побачити мого.
– їй мало не відрізали грудей!
– Як прикро, – спробував я поспівчувати, – що в неї – рак грудей?
– Рак грудей! От я вам зараз покажу рак грудей! – він почав валитися на мене.
– Чекайте хвилиночку! – заволав я. – Тут якесь непорозуміння. Запевняю вас! Я вас зовсім не хотів образити! Я антиквар. Таж вислухайте мене! Я прийшов лише.
– Що сталося! – об’явився раптом збирач автографів.
– Я…
Однак збирач автографів і не збирався будь-що вислухувати. Він виглядав так, як напевно виглядав Мойсей, щойно отримавши Божі скрижалі – надхненно і безапеляційно.
– Ви пощо сікаєтеся до нього? – («нього» – стосувалося мене) – Він мій приятель, а ви знаєте, хто я? – і збирач автографів, нахилившися, щось шепнув добродієві, який насідав на мене.
Я навіть не уявляю, що міг збирач автографів шепнути, аби мій напасник затих. Тільки на моє здивування той справді негайно посмирнів. А коли я вдруге подивився у його бік, то ні там, ні поблизу нікого подібного до нього не виявилося, ніби слова збирача автографів обернули його в пил.
– Чудово! – кинувся я дякувати збирачеві автографів, захоплений його подвигом, та він сердито напустився на мене.
– Ви затялися мене зруйнувати! Пощо ви зачіпаєте людей. Хіба ви не бачите, що вони переживають процес? На другий раз дотепи коштуватимуть вам життя! Ваше щастя, Що я тут і в мене таке добре серце. А якби мене не було?
– Я вам щиро, безмежно вдячний! Проте запевняю вас, я нікого не чіпав. Про які дотепи мова? Я взагалі не знаю, що сталося і чого той добродій так розгнівався, адже я попросив його лише сісти, аби…
– Чекайте, чекайте, ви що, і мене хочете пошити в Дурні?
– Я нічого не розумію! – схопився я за голову, – гнівайтеся на мене, але бодай поясніть, за що ви гніваєтеся! Що я таке накоїв?
– Таж ви щойно сказали – груди! Я ж сам чув!
– Я й не заперечую. Я сказав. Ви маєте на увазі
