Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Згадка про опади, спричинені атомовою бомбою, наче урухомила в публіці потайні пружини, і кожний лускався засвідчити, що він ладен принести себе в жертву, аби тільки далі слухати, що скаже молодий суддя. Навколо почали кричати поодинці і хором, аби їм більше розповіли про атомові опади, особливо ж про дію цих опадів на людську психіку, і молодий суддя знову розкрив рота, що старіші судді, які до нього промовляли на вазі-годиннику, сприйняли, як сиґнал.
Вони схопилися й оголосили, що позбавляють свого «молодого колегу слова, оскільки він ухиляється від теми. Та молодий суддя продовжував говорити, маючи по своєму боці публіку. Тоді підвелося кілька інших суддів і заходилися теж говорити, стрясаючи робами й розводячи руками, ніби тренуючись на розп’яття. Можливо, їхня поведінка означала якусь судову формулу, яка мала навести на розум молодого суддю, хоч покищо вона ще не діяла, бо молодий суддя не переставав говорити, попри те, що кілька звинніших суддів сіпали його за робу. Напевно він навіть не чув, що його сіпають, бо він аж світився, говорячи, наче його устами промовляв сам Бог, аж поки якийсь винахідливий суддя схопив сифон і цвіркнув на нього струменем води.
– Ффотто-апараатт! – заревло щось біля мене і кудись прожогом шугонуло вбік.
– Фотоапарааат! – провторив уже людський голос, перш ніж розсипатися на друзки.
– Адусю Адольдівно, рататарарах! Пускай же, ратата-рири, пускай же магнетофони! Ррр-бах! О, який з цього, ти-ририр, вийде роман!
– Н- н- н, – заскакала окрема літера, відірзавшись від своїх родичів.
У залі спалахнуло кілька вольтових дуг, наслідком чого зникли сифони (імовірно, просто забракло води), і судді перейшли на миги. Обидва старші судді, що виголошували промови на вазі-годиннику перед молодим суддею, заметеляли руками, і на кожний такий помах поспішно почали підводитися щораз нові свідки, які одразу ж відвернули увагу публіки від молодого судді. Щоправда, видно було, як він намагається всукати свій голос, якого майже не чулося, між голоси свідків, однак свідки, хоча їх так само майже не чулося, чи то радше чулося лише одне суцільне гудіння, яке ніяк не давалося розчленувати на слосва, виголошували своєї свідчення так щільно, що голос молодого судді не знаходив жодної шпарки, аби зачепитися.
Молодий суддя зробив ще кілька спроб, потім, усвідомивши напевно, що в цей спосіб нічого не вдієш, закрив щелепи, сів на ослінчик і заходився викручувати на собі від води одяг, від чого уся його одежина вкрилася ґулями. Надавши своєму вбранню вулканічної формації, молодий суддя витяг люстерко, пальцем проорав на голові проділь, і в такій позі його клацнув якийсь репортер.
З трибуни, де сиділи судді, капала вода, нагадуючи водяну клепсидру. Може, дійсно ще й досі усі суди відбувалися не за годинниками, а за водяними клепсидрами, як за старовини, і кожний суддя мав право вести процес просто на вулиці, аби тільки поруч була ринва чи бодай водогінна рура, з якої текла б вода.
Вода конче мусіла б текти, думав я, дивлячися на воду, яка крапала з трибуни, де сиділи судді, і від того, як я довго дивився на воду, в мене якось раптом щезла здібність розрізняти, де те, що я чув, і те, що я думаю. І хоч як мені залежить на точності, я й досі не знаю, попри наполегливі намагання пізніше впорядкувати усі події за суворо логічною схемою, щоб мати перед очима повний перебіг, чи я дійсно чув свідчення свідків, чи мені їх лише навіяла розповідь збирача автографів, який вряди-годи підключався до мене, часто навіть проти моєї волі, тлумачачи перебіг процесу, який мене ані трохи не цікавив, чи просто наелектризовані тіла навколо насуґерували мені щось збірне з навколишніх почуттів і думок, а що це щось виявилося надто інтенсивне своєю несамовитістю, то воно набрало перед моїми очима форми, і тому в пам’яті я виразно бачу кількох свідків, не бувши певним, чи вони взагалі будь-коли існували, а тим більше виголошували те, що мені запам’яталося. Я охоче поминув би їх, якби не. сумніви: а що, коли вони дійсно були і говорили саме те, що зберегла моя пам’ять, хоч це могло стосуватися і пізнішого нашарування, коли одна розмова чи враження накладається на друге. Проте оскільки в усіх цих подіях я все таки єдине джерело, від якого залежить вияснення усіх дальших подій, то мені доводиться узгляднювати навіть найсуперечливіші подробиці. Хто зна, може, коли їх назбирається дуже багато, вони якось самі впорядкуються і проллють світло на історію з моїм відвідувачем так, що я зараз не годен навіть про те і мріяти, і все одразу стане інакшим, хоч цю інакшість я собі тепер навіть не уявляю.
Один із свідків запевняв, ніби він садівник. Він працював біля вілли однієї з кінозірок саме тоді, коли злочинці йшли калічити красуню; про це він так мальовниче розповідав, аж мені спершу ніяк не щастило втямити, про кого він говорить, бо те, що, як мені здалося, стосувалося кінозірки, трохи згодом виявилося описом кущів, які він підрізував, і клюмб, які він поливав саме тоді, коли раптом запримітив злочинців, що підкрадалися занапастити кінодіву. Отак глянув, і одразу ж із самого виразу обличчя, наче йому послали видіння, зрозумів: то злочинці і вони йдуть калічити кінозірку. І хоча він, садівник, ну що, здавалося, вдієш, коли при тобі тільки лійка та ножиці для підрізування кущів, здавав собі справу з своєї повної безборонности, йому не забракло мужности. Так, саме мужности. Нехай усі чують: мужности. Він кинувся на правопорушників і перешкодив їм увійти до вілли, урятувавши кінокрасуню від спотворення, яке одразу зруйнувало б її кар’єру. І ось тут, як він стоїть, наче перед Всевишнім, він клянеться: все це він зробив не на те, аби його нагороджували ознаками пошани або розписували в газетах панегірики про його особу, а виключно з людяности, з найліпших душевних поривань, з бажання засвідчити перед усім світом, що не перевелася шляхетність, добро завжди перемагатиме зло, і він, хоч тільки проста людина, садівник, а не якийсь державний муж, ладен унаочнити це перед усім світом, бо він єдиний посідає усю правду, що її відбігло теперішнє століття.
Потім він сказав про добро щось таке, що мені довколишнім шляхом, як брудна калюжа нагадує чисте джерело, нагадало Домову розмову, і
