Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Я їду додому.
– Так, так, ну а після перерви? Хіба ви не повертаєтеся?
– Відпустіть мій піджак, мене процеси не цікавлять. Якби не мій клієнт …
– Не говоріть, не говоріть далі! Ви просто не усвідомлюєте, що ви втрачаєте! У мене серце крається за вас!
– Мій клієнт не прийшов, – як заклинання вимовив я, зосередивши всю волю на думці: нехай він, боронь Боже, не появиться саме тепер. Дай мені лише встигти зійти зі сходів, і тоді мене вже ніхто не стримає. Я бігтиму; якщо треба, я силоміць струшу руки збирача автографів, які не відпускають мого піджака. Я бігтиму так, що мене ніхто не наздожене. Аби тільки не з’явився мій відвідувач, бо тоді я пропав, бо тоді я пропав назавжди, пропав остаточно; ну, відчепися не ти до лихої години, мені треба бігти, я мушу рятуватися, поки є ще змога втекти. О Боже, вели ж йому нарешті відчепитися від мене!
– Та ви зовсім не слухаєте мене!
– Мій клієнт не прийшов, – повторив я, усвідомивши раптом: збирачеві автографів напевно соромно, що вій пообіцяв мені зустріч із відвідувачем, який досі, на щастя, не з’явився, але він же не знає, що я перехотів бачити відвідувача, і моє нагадування напевно його прикро вразило, а тим часом хіба випадає мені докоряти комусь, коли я сам?.
– О він, ще прийде! – весело вигукнув збирач автографів з анітрохи не затьмареним сумлінням, недосяжний для будь-яких докорів. – Не втрачайте надії! Він прийде. Він напевно вже десь тут. Хочете, я подивлюся за ним для вас. Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Я вам його зараз покличу.
– Не турбуйтеся, дякую, не гукайте, я передумав, я не хочу його бачити, я поспішаю. Я щось дуже важливе пригадав, і мій клієнт зараз мені не потрібний: нехай колись згодом. Я дуже поспішаю.
– Таж ви ще мить тому гинули його побачити, псуючи мені весь процес!
– Я змінив пляни. Не турбуйтеся. Що ж до процесу, то мені прикро, зрештою, я ж вам пояснював; процеси мене, ну справді, не цікавлять.
Збирач автографів завмер, ніби прислухаючися, чи в словах, які я щойно вимовив, не криється слово «свиня», яке, хоч я й не сказав, а тільки подумав, якимось чином, і то лише я певний, нічого каригідного я не вчинив, хоч у мене й залишилося після тих відвідин відчуття, ніби я там щось накоїв, правда, не з моєї вини, та й проступок, може, зовсім незначний, якого інші просто і не помітили б, проте для мене він мав особливо велике значення, попри те, що ні проступка ні його значення я не пам’ятав. Імовірно, його вегетативно пам’ятали тільки клітини в мені, не доносячи цих зарубок до мозку, пам’ятали складники крови, і цього вистачало, щоб цей проступок існував, уникаючи втілення, яке колись ще могло відбутися.
– Що з вами? Я вас гукаю, мало не охрип, а ви не чуєте? – хапаючи мене ззаду за піджак, відсапувався збирач автографів.
– Хіба ж так поводяться з добрими знайомими? Та що знайомими – з друзями! Бійтеся Бога! Де ж таке бачено! Та стійте ж, бо я задихнуся! Ну, як вам процес?
За збирачем автографів щільно, як різновиди втілення єдиного божества, переплигуючи через налитих спекою, майже непорушних голубів, спускалися сходами палацу юстиції, аж повітря рипіло під ногами, Козютко-Млодютко, кінооператор – він же і кінорежисер, та ще один незнайомий чолов’яга з Геркулесовим носом.
– Як вам процес? – вигукнули й собі різновиди втілення єдиного божества.
– Ну, хіба ж я вам не казав! – поповнивши запаси повітря в легенях, засяяв збирач автографів. – Зараз там відбувається найцікавіше. Ви так і не бачили найголовнішого. Які промови! Які особистості! Ну і, звичайно, вершок усього – деталі! Що за відкриття, ну просто таки – ах, і кінець. Після перерви ви, самозрозуміло, повертаєтеся? Продовження обіцяють потрясальне.
– Я їду додому.
– Так, так, ну а після перерви? Хіба ви не повертаєтеся?
– Відпустіть мій піджак, мене процеси не цікавлять. Якби не мій клієнт.
– Не говоріть, не говоріть далі! Ви просто не усвідомлюєте, що ви втрачаєте! У мене серце крається за вас!
– Мій клієнт не прийшов, – як заклинання вимовив я, зосередивши всю волю на думці: нехай він, боронь Боже, не появиться саме тепер. Дай мені лише встигти зійти зі сходів, і тоді мене вже ніхто не стримає. Я бігтиму; якщо треба, я силоміць струшу руки збирача автографів, які не відпускають мого піджака. Я бігтиму так, що мене ніхто не наздожене. Аби тільки не з’явився мій відвідувач, бо тоді я пропав, бо тоді я пропав назавжди, пропав остаточно; ну, відчепися ж ти до лихої години, мені треба бігти, я мушу рятуватися, поки є ще змога втекти. О Боже, вели ж йому нарешті відчепитися від мене!
– Та ви зовсім не слухаєте мене!
– Мій клієнт не прийшов, – повторив я, усвідомивши раптом: збирачеві автографів напевно соромно, що він пообіцяв мені зустріч із відвідувачем, який досі, на щастя, не з’явився, але він же не знає, що я перехотів бачити відвідувача, і моє нагадування напевно його прикро вразило, а тим часом хіба випадає мені докоряти комусь, коли я сам?.
– О він, ще прийде! – весело вигукнув збирач автографів з анітрохи не затьмареним сумлінням, недосяжний для будь-яких докорів. – Не втрачайте надії! Він прийде. Він напевно вже десь тут. Хочете, я подивлюся за ним для вас. Ви ж знаєте, як я до вас ставлюся. Я вам його зараз покличу.
– Не турбуйтеся, дякую, не гукайте, я передумав, я не хочу його бачити, я поспішаю. Я щось дуже важливе пригадав, і мій клієнт зараз мені не потрібний: нехай колись згодом. Я дуже поспішаю.
– Таж ви ще мить тому гинули його побачити, псуючи мені весь процес!
– Я змінив пляни. Не турбуйтеся. Щождо процесу, то мені прикро, зрештою, я ж вам пояснював; процеси мене, ну справді, не цікавлять.
Збирач автографів завмер, ніби прислухаючися, чи в словах, які я щойно вимовив, не криється слово «свиня», яке, хоч я й не сказав, а тільки подумав, якимось чином, і то лише на одну блискавичну мить, виявило свою присутність у тих звукових комбінаціях, що доходили до його духовного вуха. Однак, це, ймовірно, не відповідало його уявленню про мене і він секунду замислився, чого якраз вистачало, щоб вирватися з-під його опіки.
Я залишив його на сходах і майже чвалом кинувся до свого новопридбаного авта.
– Як, ви маєте авто? – наздогнав мене збирач автографів, здається,
