Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Не знаю, чи збирач автографів вигадав усі ці історії, аби зацікавити мене процесом з надією, мовляв, коли він так принадно розповість, я таки почну відвідувати суди й брати для нього автографи, чи і він не визнавався на процесі, а оскільки йому з якихось причин не випадало у тому признаватися, то він імпровізував, – чи й дійсно те, що він говорив, відповідало правді, хоч мені ніяк не вкладалося в голові, аби за нашого часу комусь заманулося саме в такий спосіб мститися чи прославитися. Я навіть ладен радше припустити, що збирач автографів мав на увазі якусь зрозумілу тільки йому образність, яку я сприймав конкретно, і тому розумів зовсім не те, що він мені тлумачив, бо як справді могли оці випещені Жінки, та ще й відомі акторки, підсилати когось відрізувати ’ суперниці груди? Явна нісенітниця! Навіть якби заради реклями, як запевняє збирач автографів, то й тоді… Існують же інші способи добігти слави, якщо вже комусь занадто того кортить, отже чому саме так? Звичайно, в чужу душу не влізеш, хто зна, які там хащі, ну але все ж таки. Правда, кінозірки зробили кар’єру саме грудьми, це нібито вірно. Позбавте їх цих пишних молочних залоз, і ніхто не захоче бачити їх на екрані. Однак відтинати? Хіба здатна людина на таке?.
Чи, може, це якась особлива, властива тільки жіночій логіці) помста, яка має свій сенс, хоч я того ніколи не збагну, бо як мені уявити, що от, ну, скажімо, моя дружина бере кухонного ножаку і починає відтинати груди мадам ікс, яка їй… це ж просто смішно. Це неправдоподібне, немисленне. А моя історія з відвідувачем мисленна? Чи хтось із моїх колеґ припускає, що я збираю дані про людину, якої не знаю, з наміром писати її біографію, та ще й стовбичу на процесі, на який, – тепер мені це вже остаточно ясно, – не треба було взагалі приходити, замість того, щоб підвестися і залишити залю, поки ще не пізно, адже у мене в кишені є дві адреси, дані збирачем автографів, куди навідувався мій відвідувач? Спочатку їх розшукати, а тоді вже зустрічатися з відвідувачем, розпитувати чи просто заявити – ні, тільки не про нього! Бодай не тепер Я вже й так згаяв стільки часу. Найліпше вийти із залі якомога швидше і спочатку дослідити, чи ті адреси тобто, чи там мій відвідувач – знову мій відвідувач, однак на те, видно, нема ради, нехай, я однак думатиму зараз лише про адреси, а не про нього, бо що, коли я там відразу ж зберу всі дані.. тільки як видобутися із залі?
Мене тисли так, що я не подужав би і силоміць підвестися з місця, де сидів, бо публіка на очах розширювалася. Від того, як говорили судді, присутні якось дуже швидко грубшали, і мені ніяк не щастило зловити сенс говореного, хоч окремі – слова доходили ніби зовсім чітко. Не знаю, чи залю спорудили системою коївбиків, наслідком чого звуки накопичувалися й застоювалися в одному місці або йшли поштовхами, унеможливлюючи встановити напрямок їх походження, а від цього губився і їх зміст, чи мене (цього я вже собі ніяк не поясню) невидимі силові потоки носили в різні кінці залі, хоч я нібито і не залишив свого місця.
Бо щойно я висловив збирачеві автографів побажання, мовляв, чи він ласкаво не допоможе мені вибратися геть із процесу, оскільки (я ж сам бачив) його слово навіть людей обертає на порох, а без сторонньої допомоги я не здолаю вибратися із залі, як мене й справді ніби вийняло з тіла і через голови занесло просто перед суддів у чорних робах, що сиділи за пюпітрами на трибуні й згори дивилися перед собою на суддю на кону, який, ніжно притискаючи лівою рукою ножаку до серця, правицею забивав невидимі цвяхи в жінку атлетичної будови з обличчям немовляти, що совгалася на лаві підсудних, а тоді легенько торкався інфернального знаряддя, ніби ножака перетворювався для судді на арфу, і з неї линули райські звуки, які його явно надихали, оскільки від кожного дотику до ножаки у судді надималися груди і з рота струмували пелехаті струсеві пера, які одразу ж і танули, лишаючи за собою звукові рештки, подібні до слів «повія», «бажання», «прославитися», «хто», «підкуплено», «жертви».
– Бачите, бачите, хіба я вам не казав? – досяг мене десь збоку голос збирача автографів. – Тепер ви на власні очі переконалися! Цю повію суддя обвинувачує. Вона отим ножакою покалічила статисток. Він домагається від неї зізнання, хто їй пообіцяв за це гроші, а вона не хоче, а він каже, а вона каже, а я вам казав і ще казатиму.
Я хотів заперечити, що коли до нього доходять слова з процесу так, як до мене (а чому б їм доходити до нього ліпше?), то я не здивувався б, якби їх зміст виявився зовсім інший. Настільки інший, що, однак куди там думати про зміст, коли в судді з рота струмували справжні струсеві пера!
Мене настільки зачарувало це дійство, що я одразу забув про збирача автографів. Я весь зосередився, намагаючися побачити, як же це суддя робить (колись малим я бачив, як один фігляр ковтав вогонь, але щоб на суді хтось умів видихати струсеві пера!), і зауважив лише, як, замість до жінки з атлетичною будовою, все ще притискаючи ножаку до серця, «суддя говорить до вже явно іншої, теж височенної, тільки безмежно худющої постаті жіночої статі. Лише тепер звуки, де розтають струсеві пера, доносяться, як «маніявеличі», «дружина службовця», «невжезлочин», «покалічитиспотворити» і потім знову густо одне за одним «невженевже», ніби грамофонна голка потрапила в щілину на платівці, якої ніяк не годна подолати, аж інший суддя, з тих, що сиділи вгорі за Пюпітрами, мусив поспішити на допомогу і підняти догори вказівний палець.
Але від того, що він підняв догори палець, струсеві пера з рота судді на кону почали меншати, аж поки зовсім зникли, потягнувши за собою в небуття і самого суддю з ножакою, а на те місце, де він щойно стояв, винесли на нарах покалічених, яким, імовірно, в перебігу слідства веліли показати рани, бо вони так ретельно кинулися зривати пов’язки з ран, аж мені довелося заплющити очі, щоб не знудило. Я не зносив вигляду крови.
Покалічені, отже, справді існували. Можливо, це і були ті статистки, про яких говорив збирач автографів, хоч
