Герострати - Емма Іванівна Андіївська

ніколи ніхто не довідається, це далеко гірше, ніж уся історія з моїм відвідувачем, я тут єдиний свідок, і я волів би не переступати цієї межі, я волів би не знати, однак тепер уже пізно, я не годен відкрутити себе назад, я мушу дійти певности, бо що коли мій відвідувач лише на те й з’явився в моєму житті, щоб я це усвідомив і вирушив на розшуки не його біографії, а на розшуки себе, на розшуки великої людини? Щоб я вибрав або міт про велику людину, або геростратизм? Ні, ні, ні, чому ж вибирати, чому не залишити все так, як досі, адже йшлося нібито не про мене, а про мого відвідувача? Я ж вирушив шукати дані до його біографії? Я ж хотів лише довідатися, хто він. Я зовсім не рвуся знати, хто я! Однак, все-таки – хто я! Чи дійсно мені не цікаво знати: хто я? Я вагаюся, я остаточно гублю певність. Правда, в мене є ще час. Ще не почало світати, і я кожної миті можу повернутися додому, забувши про цей вибір, про своє те, що мені думається тепер. Та чи справді мені залишилася ще змога повернутися? Хіба вибір дається будь-коли забути? Хіба він не існує в людині від початку, і все залежить від того, виключно від того, коли людина це собі усвідомить? Повернутися? Чи я взагалі будь-коли вже повернуся? Так? Ні? Не знаю. Проте я знатиму. Я мушу знати. Я мушу це знати, ще заки зайде на досвіток. І заки зійде сонце – я знатиму. Бож усе залежить від того, хто я. Отже – хто я? Хто кожен з нас?