Герострати - Емма Іванівна Андіївська
У мене склалося враження, може й помилкове, ніби власника пральні знали з попередніх процесів або хібащо його слова мали якийсь додатковий підтекст, зрозумілий усім, крім мене, бо на кожне його речення публіка ревла від захоплення, а я, хоч як докладав зусиль, чув лише, як на всі питання судді власник пральні щоразу від початку розповідає свою біографію, за кожним словом додаючи, мовляв, коли б його опитали, як і що робити, то нічого не сталося б. Взагалі він дуже імпонував публіці: він втілював у собі, хоча й незбагненне, щось таке, чого саме хотіла від нього уся заля, бо спочатку присутні притакували йому хором, а потім наче пролунало кілька пострілів, і з залі цілими юрбами почали зголошуватися слухачі, можливо, родичі власника пральні чи просто надхнені його прикладом, і пропонували й себе в свідки.
Спереду замиготіли бляхи і кашкети: поліція заходилася стримувати особливо ревних. Потім я знову побачив на ослінчику молодого суддю, якого одразу ж затулили собою старші судді, що на годиннику-вазі виголошували промови, заки їх переміг молодий конкурент, хоч тепер його промови, здасться, вже ніхто в залі не пам’ятав.
Судді виконували якісь дійства, правда, які саме, мені заважала роздивитися голова, що виросла межи мною і коном, де відбувався суд, але публіка поволі заспокоювалася й перестала валити наперед. Ймовірно, обидва судді, кожний по черзі, знову опановували маси, хоча з їхньої промови не чулося нічого, крім невиразного погудування, яке не згущувалося в окремі слова, а тяглося суцільною масою.
Трохи згодом публіка настільки втихомирилася, що я виразно почув, як молодий суддя просить слова, якого йому чомусь не дають. Правдоподібно, старші судді закінчували промову, висловивши все, що надавалося до висловлення, і він їм тільки заважав. Однак молодий суддя продовжував домагатися слова, аж поки, здається, втямив, що до кінця процесу йому не дозволять побалакати.
Тоді він підвівся і за спиною суддів вказівним пальцем вписував у повітря якийсь дуже швидкий знак. Заля затихла, і стало чути, як лускається тинк на стінах. Окремі поліцаї біля колон, які раптом стали видимі для всіх, наче їх нагло побільшили, почали охлявати й робитися пласкими, ніби з одягу повипадали, щезнувши, їхні тіла.
Молодий суддя повторив знак і заговорив. Одним віддихом він вибачився, що його так довго втримували від авдиторії, тільки, мовляв, це не з його вини, зрештою, він завжди твердив: свідки на процесах взагалі не потрібні, вони ж, либонь, лише ускладнюють процес, а добрий суддя взагалі не потребує свідків, бо він одразу бачить корінь усього процесу, тобто сам закон, де свідки ні до чого, хоч він особисто й розуміє, як деякі літні судді (старість не радість!) тримаються застарілих метод зі свідками, звикши до цього, а звички, звісно, не завжди рухають проґрес уперед, та й не тільки прогрес, – і суть справи (завжди, в усіх випадках треба починати з сутноети, так панове, тільки з сутности!) в атомових опадах і регенерації клітин під впливом радія, обставина, яку він зараз докладніше вияснить.
Старші судді, наново втілившися після несподіванки, прикликали його до порядку. Та молодий суддя красномовно не звернув на них жодної уваги, бо публіка в один рот уже слухала його, і повторну заяву старших суддів сприйняли як недоречний жарт.
Подальший відтинок часу, який поєднував мить, коли заяву старших суддів сприйняли, як жарт, з іншою миттю, коли судовий окличник оповістив кінець, чи то радше перерву в процесі, поділився в моїй пам’яті на зиґзаґи, які наче вибухнули на всі боки, койсне враження без стосунку до другого, так що згодом навіть ті, кого я для певности і перепитував, не покладаючися на власні очі, ніяк не могли побороти в мені вагання, у якій послідовності все це сталося, бо кожний розповідав інше, Я встиг лише побачити, як старші судді, ніби змовившися, схопили молодого суддю за робу і, розідравши її (хруст матерії, яку деруть, мені ще потім кілька днів стояв у вухах), заходилися гамселити його в груди. Молодий суддя бив старших суддів ногою. Тоді один з суддів, що нападали, схопивши в руки поли своєї роби, аби вони не матлялися, як чорні брами охлялої справедливости, скочив молодому судді на плечі, і той почав метатися на кону, силкуючися скинути з себе вершника, який вивертав йому щелепи. Усе це відбулося з такою шаленою швідкістю, що заки до них підбігли розборонити, молодому судді обламали половину обличчя, одному із старших суддів розтрощили ногу, і всі троє загашувалися кров’ю.
Навколо вирувало, тупотіло, прицмокувало. З виру свистіли й жбурляли помаранчами. Потім серед залі почало рости щось дуже подібне до барикади, яке однак раптово зупинилося і так само стало меншати, аж поки на його місці залишився лише судовий окличник, котрий виголосив довге казання, зміст якого зводився приблизно до того, що суд змушений зробити перерву, мовляв, процес переносять на після обіду, бо сподіваються знайти допоміжних суддів. Якщо ж таких не знайдеться, то коли знову розбиратимуть справу, повідомлять окремо, визначивши новий термін, який напевно подадуть не раніше, ніж за кілька тижнів, однак про це вже тоді своєчасно сповістять у газетах.
Після того окличник щез, а на його місці з’явився подібний чолов’яга в чорному балахоні, тільки трохи нижчий, який заходився вмовляти присутніх, що таки настала перерва й справді вільно виходити з залі.
Мені навіть причулося, ніби тим, котрі залишають залю, він обіцяє тут же видати якусь невеличку нагороду, – він навіть показав щось, що виглядало, як морква, хоч, не виключено, то мені тільки здалося, бо ніхто не підійшов отримувати подарунків, так само, як ніхто не рушив до виходу. Ба більше, публіка на очах дедалі сильніше роз’юшувалася; я звернув увагу, що навколо обличчя якось дивно міняться на один кшталт, знеосіблюючись, і це знеосіблення розвиває таку шалену енергію, від якої починають двигтіти стіни, і, хоча від спеки тіла
