Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Хіба суд уповноважений продавати дозвіл на фільмування процесу? – завагався я і, ще не скінчивши, якось усією шкірою зрозумів: тут випадало б сказати щось зовсім інше – Таж на цьому зароблять і суд, і кінозірки, і.. – вигукнув товстун, але в цю мить суддя, який сидів у центрі, закалатав дзвоником і розкрив акти, що поховали збирача автографів під важкими палітурками, і я перестав його чути й бачити, хоч акти лишалися лежати перед суддею на столі, а збирач автографів не пересідав від мене.
Суддя востаннє покалатав дзвоником і щось вимовив, наче санкціонуючи зникнення збирача автографів. Після чого служителі внесли сифони і налили кожному судді по склянці рідини, в якій почали дробитися палички світла, що якось проникали у щілину від непорушного вентилятора. Мене раптом почало так класти на сон, аж я задерев’янів. Я ж мушу. зустріти мого відвідувача, мигнуло в моїй свідомості, і я виключився.
– Адусю Адольдівно, готуй стрічку! Ах, яка це нагода! Лише записати голі факти, нічого не вигадуючи! І вже ними потрясеш світ! Який з цього вийде роман! Які персонажі!
Я подумав, чи не сниться усе це мені, хоч мої очі розплющилися й дивилися в напрямі голосу, який не зникав, а, навпаки, втілювався в чоловіка Адусі Адольдівни, аж припухлого від хвилювання, а потім і в саму Адусю Адольдівну. І наче це втілення спричинило ланцюгову реакцію наступних втілень, зразу ж за Адусею Адолдівною я побачив кінооператора з того літературного вечора, де він демонстрував свій фільм «Душа і кастаньєти» (тепер він порався біля магнє- тофона й фотоапарату, вмонтовуючи туди шпульку), а за ним Козютка-Млодютка, розцяцькованого, як до весілля. Можливо, ці втілення продовжувалися б у безконечність, якби Козютко- Млодютко не потеліпав рукою, даючи зрозуміти, мовляв, він пізнав мою особу й помах його руки робить мене мало не найближчим його приятелем.
Зачарований несподіваним проявом уваги з боку Козютка-Млодютка і його появою, яка ніби нагадувала зайвий раз, що світ тісніший, ніж того хотілося б, я автоматично теж помахав йому, очима шукаючи відвідувача, поки не схопився: куди ж це я так розмахався, а коли мене побачить хтось із колег і донесе дружині, хоч навряд чи комусь із моїх колег закортіло б відвідувати цей процес? Бож і мене ніколи сюди не занесло б, якби, – так, якби не кляте «якби»! Проте ні небезпечних знайомих, ні відвідувача я не помітив, натомість коли опустив руки, то поруч себе знову відчув збирача автографів, наче заки я піднімав руки, махаючи Козюткові-Мло- дюткові, з мене вирвали ребро й створили свіжого збирача автографів, який колупав тепер мене в бік і щось говорив, та я його почув щойно тоді, коли вирішив, здається, найвищий час зауважити б відвідувача, бо якщо його нема, то найрозумніше й найдоцільніше – підвестися і йти геть.
– Що ви робите? – щосили вчепився в мене новоство- рений збирач автографів, аж мені потемніло в очах. – Негайно ж сядьте, благаю вас! Ви ж наражаєте не тільки себе, а й мене! Ваш клієнт прийде! Він збирався прийти, і він прийде! От чорт, благаю вас, не підводьтеся! Якщо ви спробуєте ступити два кроки, вас задушать, і ви зіпсуєте мені весь процес. Який же ви нетерплячий. Стежте ліпше за процесом!
– Я мушу побачити мого відвідувача! – тримався я за соломинку. – Мене не цікавить процес. Крім того, кожному вільно приходити і відходити, коли заманеться, і ніхто мене не задушить. Я не бажаю нікого вислухувати. Скільки ж можна? А що я на процесі, то хто ж винен? Адже я приніс автограф, правда, не той, але все таки автограф, за який ви обіцяли інформації про мого відвідувача, і тоді не дотримали слова, а тепер ще й угрущаєте мене! – Ось я зараз усе це йому викладу, щоб з нього злетів вдоволений вигляд і він збагнув: не тільки він, а й я маю деякі вимоги.
Я несподівано відчув, як нарешті назбирав у собі стільки невдоволення, що зараз почну вичисляти всі його провини супроти мене, і нехай тоді вже він викручується. Лише якраз, як я це міркував, у щілину між шиями переді мною почали входити свідки, і я забув про збирача автографів. Рівночасно я зауважив, як на моїх очах ніби підвищили ряди, бо всі сиділи, так високо витягнувши шиї, аж я нічого не бачив поверх голів. Можливо, через це у мене й склалося враження, ніби свідки, що з’являлися крізь отвори між шиями, йшли без кінця, набираючи то атлетичної, то миршавої, то якоїсь зовсім погнутої подоби, і я не знаю, чи дійсно їх зібралося аж стільки різних, чи завдяки недосконалості рухомого отвору, яким я послуговувався, одну й ту саму людину я бачив кілька разів частинами, і тому мені здавалося, ніби свідків сила силенна.
Зрештою, не виключене, що дійсно їх стільки поприходило, бо трохи згодом я вгледів, як двоє поліцаїв внесли дошки й продовжили ними стільці, аби вмістити всіх, хто з’являвся в отворі між шиями, а це чомусь дуже розхвилювало суддів.
Вони порадилися між собою, заповнивши весь шийний отвір, крізь який я стежив за судом, потім один із суддів підхопився, війнув полою чорної роби й щось вигукнув у залю. Напевне це мало якийсь стосунок до глядачів (я, щоправда, не розчув, проте мені чомусь здалося, ніби його вигук стосувався таки глядачів, хоч мої сусіди напевне так само не розчули того, що він сповістив, як і я), бо половину свідків вивели, потім знову ввели, наче помінявши їх на інших, трохи коротших, і відгородили їх низенькими лаштунками від тих, які лишалися сидіти. Тоді почало щось діятися з шийним отвором, крізь який я спостерігав. У ньому замерехтіла січка, від якої мені набігли сльози, бо я силкувався роздивитися, що ж там відбувається.
Якщо це потриває трохи довше, я настільки попсую собі очі, що їх не врятує і полоскання чаєм, подумав я, однак тієї миті січку затулили собою дві кінозірки, яких я кілька разів бачив колись на екрані, і залю почали розвалювати два землетруси.
– А-а-а! – басами заревло з партеру.
– А-а-а! – різонуло фальцетом з вікон. Потім вигуки, як водяні бульбашки, сипнули по всій залі, вперемішку, баси й фальцети, і навколо з ший почали вириватися коротенькі язики полум’я.
Не знаю, які правила існували на суді, це був мій перший і, ймовірно, останній процес, і куди дивилися наглядачі й поліція, якій нібито доручили пильнувати порядку. Звичайно, я згоден, що важко одразу
