Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Мій клієнт.
– Зразу видно – людина небуденна, з поривом, пристрастю!
– Це ви про мого клієнта?
– Якого клієнта?
– Таж ви казали …
– О Боже, ви мене замордуєте! Ваш клієнт прийде, я ж вам казав. Тільки заки він прийде, не отруюйте мені життя. Подивіться ліпше на автограф студента. Просто мусите подивитися! Ну? Я вже маю навіть покупця на автограф, та покищо я не збираюся його продавати. Автографи це акції. На них треба вичікувати відповідного часу. Не поспішати, мати витримку. Зараз йому одна ціна, а припустімо, цей студент ще когось ненароком відішле на той світ (таку можливість ніколи не треба лишати поза увагою), ціна одразу ж інша: той самий автограф, а ціна щонайменше подвійна. Це наймінімальніше. Ні, ви конче мусите ходити на процеси, хоч це зрештою ваша оправа. Я вас намовляю не з якихось егоїстичних намірів, адже мені від вас нічогісінько не треба, і я знаю, що коли б ви почали відвідувати процеси, ви не відмовили б час від часу брати для мене автограф. Проте це, повторюю, так, між іншим, бо яка це, зрештою, послуга? Просто мені хочеться відкрити вам очі, скільки ви губите в житті, не буваючи на процесах. Мені вас шкода, як рідного брата!
Товстун сховав автограф, яким він товк повітря навколо мого обличчя, і витяг з кишені штанів калошу. Це напевно калоша для сліз, у яку він зараз почне плакати над моєю долею, подумав я. Та збирач автографів труснув калошею, і вона розпалася на півметрову кишенькову хустку, якою він заходився витирати чоло.
І від того, як він тер чоло, я помітив раптом, що міняється колір повітря. На вікнах заколивалися молодики, наче крізь них прогнали метровий вахляр з акулячих плавців. Центральний вентилятор загудів і зупинився, імовірно, вже аж до Страшного суду. На публіку наповзла тінь, хоч стеля нібито і не перетворилася на небо з хмаринами. До залі ввійшли судді. З бічних стін вискочили кілька плескатих юнаків у попівських ризах і щось вигукнули.
– По-ча-вся про-цес! – достосовуючи тупотіння до голосу, гримнули з задніх лав ентузіясти.
– Дивіться, дивіться! – розрядився просто мені в вухо збирач автографів і затулив метелянням рук те, на що я мав дивитися.
– Таж не туди! Не туди!
Я відрухово захистив очі, щоб не виколоти їх об нігті товстуна, а коли знову розплющив, то з-під його указового пальця зауважив у глибині залі велику дошку, яку, поки я тримав замкненими повіки, поставили перед тим місцем, де сідали судді.
Процес найславетнішої акторки й красуні світу Німби
Лінузи-Урватті проти неперевершеної красуні екрану
Мінузи Кашалотті, відомої також під популярним ім’ям Люляї
почав читати я на дошці, однак мою увагу відвернули дві Довгі цинкові бляхи, прикріплені до ґалерїї, у яких раптом відзеркалився рефлектор.
– Сто тридцять сім! – вигукнув голос, устаткований Руками, що тримали невелику чорну дошку з крейдяним написом, якого я не розледів, бо руки клацнули по дошці бильцем і щезли, перетворившись імовірно на щось доцільніше.
– Подиву гідне! – ляснув себе по голінках від захоплення збирач автографів.
– Ай справді, – погодився я, маючи на увазі руки, які щезли разом з дошкою.
– Чудово, я бачу, тепер ви, нарешті, переконалися, як доцільно ходити на процеси!
– Та це … я ж вам уже казав. Я прийшов виключно заради мого клієнта. Хоч мені дійсно сподобалося, як зникли руки, бо, здається, це і вам сподобалося, і я хотів лише поділитися спільними враженнями.
– Які руки? – підкреслено стримано спитав збирач автографів, точнісінько, як питають у присутності батьків їх недорозвинених дітей.
– Як вам сказати … Ті, що зникли … Я думав, що і ви …
Правдоподібно, з невідомих мені причин перед зором збирача автографів відбувалися не ті події, що перед моїм. Він глянув на мене поглядом, який явно зраджував призначення перетворити мгене на шутер, однак через якийсь недогляд не перетворив, і проскандував:
– Суд продав процес. Процес зафільмовують. Усе це і піде до кінохроніки.
Я спочатку старанно подумав, що ж це означає, і
