Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Ну, ну, ну, – підбадьорив мене збирач автографів.
– Це від спеки. Глибше дихайте, отак о. Це зараз мине. Ходіть сюди. Ну, звичайно ж, ви просто весь на долоні! Дякуйте Богові, що я вами попіклувався. Я так і знав, що ви не маєте досвіду відвідувати процеси. Тримав для вас спеціяльно місце. Цінуйте!
Тримати місце у збирача автографів означало, правдоподібно, щось зовсім інше, ніж те, що звичайно розуміють під цим висловом. Бо ніде, скільки сягало око, я не зауважив найменшого натяку на вільне місце. Проте заки я встиг відсапатися, товстун безцеремонно (настільки безцеремонно, що сусіда навіть не запротестував), скільки йому сягала рука, відсунув чи радше відігнув від себе добродія, і в щілину між собою і добродієм вклинив мене.
– Ви прийшли занадто пізно, – вдоволено струшуючи руки після маніпуляцій з місцем, прорік збирач автографів.
– Якби не я, простояли б ви весь процес, а це, залежно від настрою публіки, здебільша триває досить довго. Чому ви прийшли так пізно? Ще кілька хвилин, і вас взагалі не впустили б! Бачите, що в залі робиться? Яблуку ніде впасти. На подібні процеси завжди треба приходити задовго до початку сяде вже скільки поліцаїв вишикувалося на дверях. Адже майже всі місця зарезервовані наперед. Це ж вам не якийсь там щоденний процес! Ви мусили б довіку дякувати мені!
– Я вам справді дуже вдячний. Вибачте, що раніше не подякував. Я ще не зовсім очуняв. Але…
– Ніяких «але»! Тіштеся, що вас ще впустили.
– Якби мене не впустили, я постояв би і за дверима, поки скінчився б процес і почала виходити публіка. Я прийшов виключно, щоб побачити мого.
– О Боже, що мені доводиться чути? Що за єресь! З вас промовляє чорна невдячність. Процес його не цікавить! Як взагалі може не цікавити процес, та ще й такий, як цей! А я ще й стільки доклав зусиль, щоб дістати для вас місце. Ви мене просто знищуєте!
– Вибачте, я не хотів вам уприкритися. Мені.. справді вибачте, коли я завдав вам стільки клопоту. Однак …
– Мовчіть, бо я просто умру. Не розтуляйте рота. Слухайте, що я вам скажу. Цей процес, розумієте, увійде в історію своєю винятковою пікантністю, так, так, і ми, тобто я і ви, ви завдяки мені, розумієте, будемо свідками. Запам’ятайте: евід-ка-ми! Як колись перші християни – свідками! Не дивіться так на мене. Ви це колись ще повністю оціните. Не цікавитися процесами! Таж процеси – поезія, життя, розвага, все, що хочете. Ви просто відстаєте від життя. Це я кажу у вашому власному інтересі. Мені просто серце болить, коли я бачу, як марнується людина! От беріть з мене приклад. Я не пропускаю жодного процесу, і, запевно вас, крім автографів, які я беру у підсудних (автографи не тільки духовний, а й матеріяльний капітал, хоч це так, між іншим), кожного разу тут чуєш стільки повчальних і корисних істин, як ніде. Це жива скарбниця. Рай, університет, життя! Я вас утаємничую тільки тому, що ви сподобалися мені з першого погляду, і мені вас просто шкода. Я дуже чутлива людина. Людина ж покликана любити людину. Покликана робити іншим добро. Так, виключно добро. Повірте мені, я вам від щирого серця раджу: не гайте часу, киньте все, ходіть на процеси, збирайте автографи, живіть, як я. От я, наприклад …
– Вибачте… Я все це дуже ціную. Ваше ставлення до мене. Справді, ну як вам сказати… Тільки я не бачу мого клієнта. Чи ви певні, що він прийде?
– О Господи, ви, мов кара Божа, одне і те саме. Забудьте його на хвилиночку!
– Таж я прийшов виключно…
– Ну добре, він напевне вже десь тут. Заспокойтеся. Я його сьогодні вже бачив. Хотів навіть переказати, як ви його шукаєте, і не встиг. Відкликали до одного добродія який виявив бажання купити в мене цілу збірку автографів з минулорічного процесу, ну, і я забув переказати. Закрутився. Ах, взагалі, останнім часом хоч позичай собі додаткових рук і ніг. Зайнятий по горло, хоч лусни. Яка шкода, що ви не відвідуєте процесів! Скільки ви на цьому втрачаєте, аж серце щемить. Справді, зацікавтеся процесами. Ви побачите, як ви на цьому виграєте. До того ж, якби ви відвідували процеси, то напевно, я вірю, що ви ж мені все таки не відмовили б час від часу і для мене брати якийсь автограф. Це ж не важко, а мені зробили б велику приємність. А хіба не тягне вас зробити другій людині приємність, та ще й таким дешевим коштом? Ну, подумайте. Зрештою, якби трапився якийсь цінний автограф, я ладен вам навіть дещо заплатити, хоч я наперед певен: ви, як джентлмен, ніколи не впадете настільки низько, ви напевно ніколи ж не погодитеся, аби я витрачався на щось, що вам і так нічого не коштує! Мене просто не вистачає на всюди. Учора, наприклад, я мало не проґавив двох цінних автографів. Ще трохи, і мені мало серце не луснуло від пересердя, однак в останню хвилину пощастило таки: дістав обидва автографи, як лялечки. Два компаньйони-видавці судилися. І ви гадаєте, за що? Ніколи не вгадаєте! За те, що коли один поїхав на довший час у відпустку, другий, скориставшися нагодою, на виданнях, які виходили у відсутності компаньйона, ставив своє прізвище, порушивши контракт, згідно з яким тільки прізвище першого мало прикрашувати сторінки, а за це перший компаньйон другому оплачував певні відсотки з прибутку. На словах нібито нічого особливого, проте якби ви їх бачили! Таке справді треба бачити на власні очі, інакше не ладен уявити. що де таке. Обидва статечні, огрядні, лисі, я б сказав навіть досить подібні один до одного, і раптом, як дві Ніяґари! Ну ж і темпераменти! Заріжте, не повірив би, якби на власні очі не переконався, на яке перевтілення здатна людина. Як вони сварилися! Вони словами виривали шматки м’яса один в одного. Я просто розкошував. Смертельніших ворогів, і то з місця на все життя, мені не доводилося подибувати. Зрештою, вони не тільки справили на мене враження. Я взяв автографи в обох, і один уже продав, міг би продати й
