Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Я постояв трохи, думаючи, що когось мусів би спитати. На моє щастя, поплутавшися ще якийсь час по коридорах, я нарешті зауважив худавого чоловічка, який, не бачачи нічого навколо себе, мчав просто на мене з порожніх заль і коридорів. Боячись, що він промайне, так і помітивши мене, я наставив на нього руки, як ловлять курчат, вигукуючи при тому, чи не знає він випадково, де заля, у якій слухають процес, бо я вперше на суді і ніяк не виплутаюся з цих коридорів і закамарків.
Він здивовано зупинився, глянув на мене поверх неоправлених окулярів і заходився докладно пояснювати, де це. Тільки, видно, я якось інакше зрозумів його пояснення, бо ледве я щез за рогом, куди він весь час тицяв пальцем, як він появився переді мною, і, боляче схопивши мене за лікоть, потяг кудись зовсім в інший бік, де, як мені здавалося, взагалі не існувало проходу, а за хвилину він уже впхав мене до залі, Де відбувався процес, так енергійно, що я сковзнув угору по чиїхось спинах і побачив на вікнах молодиків (дехто з них стояв, а дехто сидів), які відмахувалися від спеки газетами. В залі зібралося стільки людей, що бракувало повітря. Щоправда, один вентилятор висів біля самого входу наді мною, однак його не помічалося, хоч він і працював. Можливо, вентилятори служили тут не як охолоджувачі, крізь які входив кисень, а виключно як розбовтувані задухи, щоб вона рівномірно налипала на руки й обличчя, незалежно від того, хто і де сидів, – виконуючи цим якісь особливі судові приписи.
Поки я робив ці спостереження, спина, на якій я злетів угору, струснула мене на перевернене відро, яке хтось поставив на паркет, імовірно, щоб ліпше бачити, а тоді забув прибрати. Я трохи повагався, а тоді, пересвідчившись, що до відра ніхто не виявляє зацікавлення, ступив ногою на денце, перевіривши заздалегідь, чи воно мене витримає, щоб заки проламуватися далі, глянути, чи немає поблизу знайомого обличчя, і завмер від несподіванки. Мені аж серце зупинилося. Поки я ставав на відро, всі присутні в залі, які щойно сиділи до мене спиною, раптом обернулися до мене обличчями. їх виявилося раптом так багато, аж від такої кількости лиця замерехтіли назустріч суцільними білими плямами, ніби в натовпі з кожного постікали очі, вуста, носи на підлогу, залишивши голі обличчя, як рівні свіжообтесані дошки (навіть такі довгі, як дошки, ну, справді таки дошки, де ж би я спромігся тут когось розпізнати?).
Якби мене не гукнув збирач автографів, я його ніколи не вирізнив би серед загальної маси, хоч він сидів кілька кроків від мене. Його, на диво, аж ні трохи не мучило сумління (і як це так люди ухитряються? Мені таке ніколи не вдавалося!), що він, свиня, наобіцяв розповісти про мого відвідувача, а тоді не дотримав слова, і мені через нього довелося пхатися на цей процес, де не продихнути від задухи, і полювати на мого відвідувача. Збирач автографів кликав мене, і в його оклику бриніла інтонація з недвозначним натяком, мовляв, пощо сердитися, пощо зайво тортурувати сумління, коли він вибачає мені усі провини, а вони не абиякі, і знову привертає свою ласку, хоч я і не гідний того, щоб він мені пробачав.
Як це у нього виходило, не знаю. Мені тепер справді випадало б на нього розсердитися, проте я не вмів довго гніватися. На нього я відлютував ще того вечора, коли він, замість розповісти про відвідувача, запхав мені до кишені дві адреси, де той бував, з порадою зустріти мого відвідувача на цьому процесі. Якщо вже хтось комусь мав вибачити, то не він мені, адже я йому приніс автограф, хоч і не той, якого він хотів, тільки ж він навіть не вислухав і не побажав бодай ^ом кинути, що саме я йому вручив. А тепер його голос аж унувся від усепрощення. Яку провину він мені великодушно вйбачав, я так ніколи й не довідався, зрештою, він гукав настільки енергійно, що мене спочатку аж спаралізувало від усвідомлення цілковитої невідповідности його тону до моїх почуттів супроти нього.
– Ходіть сюди! Тут є для вас місце! – через голови ощасливлював мене збирач автографів.
Він навіть підвівся, аби я його краще бачив, хоч мені і так було його добре видно, а не рухався я тому, що вагався, чи йти до нього, чи лишатися стояти на відрі, чи взагалі зректися процесу й розмови з моїм відвідувачем, спробувавши спочатку дослідити адреси, які я отримав від збирача автографів.
Я закляк, не зважуючися ні на який крок. Спека в залі заважала мені зосередитися. Як би я волів спочатку вийти звідсіля й десь у кутку спокійно подумати, що діяти! Тільки збирач автографів усім тілом надимався: «Сюди! Сюди!» І лишатися на процесі, та ще й на моєму підвищенні, й не підійти до нього негайно ж, виявилося немисленним, бо, на диво, навколо почали невдоволено обертатися не на нього, а на мене, хоч він мене кликав, а не я; аж мені довелося хутко сплигнути з відра, звідки найкраще видно було всю залю, і втиснутися в натовп.
Однак і тут я не сховався від крику збирача автографів, ніби він стежив за мною крізь тіла інших. Імовірно, він мене на щось пильне потребував, пропонуючи біля себе місце, бо «Хоч як я намагався зробитися якомога меншим, аби мене не Помічали і не шипіли за те, що він лементував, мене почали Штовхати на його крик. Я вибачався на всі боки, пробуючи Все таки змінити напрямок, та навколо так боляче штуркалися, аж після особливо дошкульного стусана в живіт я сам схилився до висновку: пручатися не допоможе, і чим швидше мене дошлюзують до збирача автографів, тим швидше я Вирвуся з цих живих лещат.
Мені, щоправда, назавжди лишилося незбагненним, чому на збирача автографів за його крик ніхто не гнівався натомість на мене, який мовчки прямував до нього, і то лищ^ тому, що ззаду ревно підпихали, не даючи змоги вислизнути десь інде, сипалися побажання, яких я не зважився б повторити в пристойному товаристві. Взагалі дивним робом намір наблизитися до збирача автографів кожний сприймав чомусь за особисту образу, і всі разом наввипередки ніби затялися видушити з мене легені, перш ніж я досягну обіцяного місця біля збирача автографів.
Звичайно, за
