Герострати - Емма Іванівна Андіївська

зустрів, його звали Чандралоке, хоч йому поначіплювали безліч інших імен. Я навіть вагаюся сказати з певністю, якого він взагалі походження, бо хоч я знав його на протязі років, я не пригадую, чи він мав смагляве, чорне, чи світле обличчя. Щойно тепер мені поволі прояснюється: я, як зрештою і всі, хто його знав, завжди бачили його не зовнішнім, а внутрішнім зором: це так само, як і з його висловлюваннями. Адже його кілька разів убивали за те, що він учив, тут я вам живий свідок, я справді бачив раз, як його вбивали, – нібито все велике треба спочатку висміяти, аби воно стало великим, бо, мовляв, щойно сміх викристалізовує справжнє. Проте ніхто так і не мав певности, чи він дійсно таке вчив, чи просто припускали, як то водиться назагал припускати, ніби йому належало б саме таке вчити. З певністю цього не знали навіть його вбивники, які згодом ставали його учнями, хоча цей Месія не визнавав ні учнів, ні послідовників. Я, наприклад, сам. Ну гляньте, я так люблю дивитися, як миють вікна, а вона взяла й пішла! Скінчила. Отак і все в житті. Отже, ви берете, чи не берете авто? Берете? Чудово! Гаразд. Ох, як я заговорився. Мушу негайно бігти. Ось вам папери на авто. Ви, читаєте по-англійському? По-англійському тепер і так скрізь – міжнародна мова, хоч самих англійців кіт наплакав. Історичні курйози. Так. Папери англійською мовою. Прошу перевірити. Якби я вам випадково чогось не додав, зверніться негайно до англійського консуляту. Вони нав’яжуть зі мною зв’язок. Зрештою ще простіше: ось вам телефон мого аґента. Тільки що, він залагодить усі непорозуміння. Ага, квиток на гроші. Ось, прошу дуже. Бувайте, мене вже нема, інакше мій літак відлетить без мене. Гей, таксі! Приємного вам користування автом!

– Таж хвилиночку! Я вас підвезу на летовище. У мене е ще час! – наче з скляної лялечки вилущився я, бачачи, як він уже захряскує двері гаксівки.

– Ні, дякую. Так простіше. Прощавайте!

І тієї ж миті таксі, він і весь світ перестали існувати. Лишилося тільки щойно куплене авто. Воно уосібнювало тепер центр усесвіту. Я навіть на власні очі бачив, як над ним стояла заглемездкувата веселка, і я не певен, чи з мого тімени, як димові кільця з сигари, не випромінювалися такі ж самі дебелі веселкові німби, бо я мав відчуття, ніби не стою, а вишу в повітрі. Це висіння в повітрі тривало так довго, аж поки мій мозок заповнило мряковиння, яке, якби йому пощастило сконденсуватися в думку, мало б приблизно такий зміст: хоч я і не передбачав купувати пишне авто, все таки добре, що я його купив, бож воно справді гарне. І тієї миті під моїми ногами знову з’явилася земля. Я тепер уже стояв.

Це ж справді чудово, віддихнув я. Я не збирався купувати авта саме сьогодні, і саме сьогодні я стаїв власником такого чуда. Навіть якби утримання цього аґреґату і виявилося надто дорогим, як на мою кишеню, на першому ліпшому авкціогіі я його легко мав змогу продати щонайменше за подвійну ціну й вибрати собі дешевше. Папери на авто – тут я тільки зауважив, як мені коле в серці, від того, що я досі силоміць притискаю ці папери до грудей. Папері, ключі. Ага, лорд забув передати мені ключі, от лихо!

Однак авто виявилося незамкненим. Ключі стирчали всередині.

Мені раптом ще незбагненнішим видалося, як це диво Належить мені. Господар, здається, недавно забрав його з фабрики, бо воно блищало й пахло металом, ніби в ньому ні разу ще не їздили. Левіятан, знову спало мені на думку, і тепер я власник цього авта. Дивно, справді дивно. І як воно сталося? Адже я… Проте щоб позбутися зайвих співставлень, я включив мотор і спробував гальма. Про все це я поміркую пізніше, коли трапиться більше часу, якщо воно доти само якось не вкладеться, пообіцяв я собі.

Авто рушило плинно, як мило крізь воду, хоч Я й Не дуже впевнено переходив з однієї швидкости на другу. Воно просто вбирало в себе простір. Я летів на повітряній подушці навіть не зчувшися, як мене винесло на автостраду. Обабіч суцільною смутою миготіли дерева, кущі, потім зникла вся рослинність, і я їхав просто в сліпучу щілину на обрії так довго, аж поки в мене все в думках перетворилося на світло.

Я й досі не пригадую, як біля в’їзду в якесь містечко (ні назви, ні місцевости я не запам’ятав) я похопився, що мені треба на процес, і повернув назад.

Коли я, нарешті, знайшов місце на авто й почав долати сходи палацу юстиції, я встановив, як усе моє тіло ніби виповнилося невеличкими повітряними мішечками, і я так тремчу, наче мене щойно вирятували з провалля, куди я падав, хоч я не зауважив ні провалля, ні рятівників.

У чорних робах купки суддів (спочатку я мав враження, ніби вони продають якийсь крам), і окремо від них строкаті сажі публіки, що майже з геометричною послідовністю на однаковій віддалі один від одного стояли в довжелезних коридорах (як риба в акваріюмах, коли її годують), одразу ж погамували моє піднесення. Мені аж важко стало пересуватися, ніби в мій настрій вклали кілька важких каменюк, і я чув, як вони гупають, коли переставляти ноги, хоч я поспішив себе запевнити, що нема причини впадати в депресію, адже я власник авта, мій відвідувач напевно щось розповість про себе, і все обернеться на добре.

Мені ще ніколи не доводилося бувати на суді. Навіть коли траплялося мати з клієнтами чи постачальниками книг розходження, – а таке час від часу виникало, бож люди не всі зроблені на один кшталт, – які мої колеги не завагалися б розв’язати судовим шляхом, я завжди волів полагоджувати мирно. Не знаю чому, я завжди мав відразу до суду, і тепер уже сам зовнішній вигляд суддів пригноблював мене, бо їхня присутність чомусь раптом викликала почуття провини, хоч я не перекрочив жодного закону.

Здається, вони справді таки щось продавали.

Я бачив, як один шпакуватий суддя у повній формі, готовий до виступу, проніс під полою півня, завбільшки з дрофу. Трохи згодом за ним підтюпцем промиготіли два молоді судді, тримаючи в руці по сифону.

Я поспішив за ними, але наштовхнувся на службовця, який, важко дихаючи, ніс перед собою стос з актами, і загубив суддів з виду.

Я спробував іти навмання й негайно ж встановив, що не зорієнтуюся в тутешніх залях і коридорах.