Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Біля ратуші я звірив свій годинник з годинником на вежі і встановив, що мій зупинився. Я забув його вранці накрутити. До початку процесу все ще лишалася ціла година. Знову я надто поспішив! Поспішив із дому, з авкціону, хоч мене ніхто не гнав у шию.
Ніколи не треба поспішати, пригадав я карикатуру в журналі, що його зовсім недавно показувала мені дружина якраз в одну з таких хвилин, коли я зважував, чи не знає вона, бува, чогось про історію з відвідувачам і, тільки шкодуючи мене, робить вигляд, ніби вірить усім моїм вигадкам, і що затятіше я обґрунтовую кожний крок, боліючи за нещирість і вмираючи кожного разу від думки чи не переочив я раптом якогось деталю, наслідком якого вся історія з моїм відвідувачем ганебно розкриється, – то неухильніше вона наближається до правди, хоч покищо й обмежується зідханнями, мовляв, я перевтомлююся і погано виглядаю.
Я обійшов ратушу. Обійшов ще раз. Постояв, читаючи на винному погребку меню: «Сирена – 5», «Фазан – б». Поміркував, що це означає, та оскільки мені знову пригадався відвідувач, я вирішив подумати про сирену і фазана пізніше, конче подумаю (бо чому сирена?) – і повернув у вулицю, якою прийшов. Тільки не попрямував нею уздовж, а скрутив лівіше, минув стару міську браму, біля якої перетиналося кілька трамвайних ліній, і опинився в скверику, що за англійським консулятом поступово видовжувався в алею.
Тут було так тихо, аж я мимоволі зупинився. Біля консулату стояло кілька авт найновішого випуску, поблискуючи хромовими щелепами. Щелепи – кити, одразу якось нагадалося мені. В сусідньому будинку на самій горі баба мила вікна, розводячи шибки з сонцями то в один, то в другий бік. І від того, як вона розводила шибками, згори на сквер плило море. Я сів серед моря на лавку проти китоподібних авт і запалив цигарку. Скрізь тут заходило море, і дим з моєї цигарки пробивався крізь хвилі, не сині, а червоні, як скибки кавуна (як би я з’їв скибку кавуна!), і я побачив, як під автами-Левіята- нами ворушиться рінь: ще один льодовиковий період. Напевно в них і їздилося не так, як у звичайних, і думалося не простими фразами, а біблійними реченнями: кожне слово з великої літери. Йона в череві кита. Якби у мене водилося багато грошей, я напевно придбав би саме таке авто, як раніше купували собі відпущення гріхів. Я навіть випростався, аби його ліпше роздивитися, але від того, що я витягнувся, море луснуло, як плавальний міхур, і щезло, лишивши навколо обточені камінці, і мене з новою силою наповнило почуття, ніби я спізнюся на процес, хоч годинник заспокійливо показував, що пройшло лише кілька хвилин і до процесу справді ще рано. Однак сидіти я вже не міг. Я відчував потребу рухатися, навіть якщо обсяг рухання й обмежувався покищо кривими навколо одного з авт.
– Вам подобається авто?
На тому місці, з якого я щойно встав, сидів бездоганно одягнений молодий чоловік з переливними очима і посміхався. Якби існувала така можливість, то я присягнувся б, що сидів на ньому і щойно коли підвівся, його стало видно.
– Вам подобається авто?
– Чи вам подобається авто?
– Авто хороше, – видобув я нарешті голос десь але з-під китів.
– Хочете купити? – все ще усміхався він, і я відчув, як моє обличчя відрухово повторює його посмішку. Таке авто коштувало напевно кільканадцять тисяч.
– Хочете?
– «Еники, беники, їди вареники. Еники, беники, кльоц, вийшов зелений матрос», – спробував я про себе. Мій співрозмовник терпляче чекав. Він конче ждав відповіді. Ну що ж – гаразд.
– На таке авто мені бракує грошей. Я потребую зовсім просте. Щоб мало коштувало. І щоб не забирало багато бензини. Бож головне утримання.
– А коли я вам продам його, скажімо, за п’ятсот?
– За п’ятсот?
– За п’ятсот.
– Мені здасться, я вас не розумію.
– Тут нічого розуміти. Я вам продаю його за п’ятсот. Лише єдина умова: якщо згодні, то купуйте негайно і – готівкою, бо я не маю часу. За півгодини я відлітаю на прєсконфе- ренцію до Женеви, а звідти до Індії, де залишуся на кілька років. Справи. Ви маєте виняткове щастя, що зустріли мене саме тепер, коли мене відкликують з Европи, і я дослівно таки… Скажу щиро: якби не цей від’їзд, я його ніколи не продав би, бо саме це одне з моїх найулюбленіших авт. Я дуже прив’язуюся до речей, аж смішно, хоч це трохи йде врозріз з моїми поглядами. Правда, людина мусить бодай у чомусь бути непослідовною, щоб витримати власну досконалість, а я – однак це довго пояснювати. Зрештою, за мого теперішнього стану простіше купити нове в Індії, ніж везти це авто з собою. Занадто багато мороки з митом, перереєстрацією. Та й потім – я вже вирішив. Мене чекає щось більше. Повідомлення про мій від’їзд прийшло надто несподівано. Я дослівно на лету мусів змінити пляни. Якби ви не потрапили мені під руку, – ви дійсно маєте щастя! – я його залишив би просто на вулиці. Нехай би тоді ламали собі голову, як віднайти мене, щоо переслати. Зрештою, ви самі бачите, авто бездоганне, і я вам продаю його за безцінь. У мене немає ні часу, ні бажання клопотатися продажем саме тепер. Гроші ніколи не відогравали в моєму житті значущої ролі, хоч, на перший погляд, це може здаватися дивним, бо мої комерційні здібності не абиякі. А, може, саме тому. Людина, спроможна аж на таку широку скалю, як я, не прилипає до копійки. Я люблю обдаровувати. Адже те, що я відступаю вам авто за таку ціну, – майже подарунок. І то подарунок не тому, що в Аддіс-Абебі курсують мої приватні літаки, які транспортують золото, мовляв, варто собі колись і таке дозволити, грошей кури не клюють, як також не тому, що властиво через мої руки ведеться вся нафтова торгівля на близькому Сході (я вже не кажу, що здійснюю контроль над діамантовим ринком світу через своїх агентів, правда, усе це відбувається засекречено. Моє зізнання, звичайно, між нами), а
