Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Таж я не надаю! Мені рішуче все байдуже, крім мого… клієнта. Мені не випадає докладніше пояснювати, проте я мушу про нього довідатися! Аджеж ви обіцяли! Я вас благаю розповісти про нього бодай..
– Ах так, про вашого клієнта? Ех, століття, в якому нічого не робиться задурно! Де шляхетність? Де безкорисність? Що ж ви хочете про нього довідатися?
– О Господи, та все, що вам про нього відомо!
– Та-а-ак. Усе? Це завжди те саме. О, людське, занадто людське! Ну що ж. Гаразд. Тільки знаєте, тут така справа.
Коли я нарешті почав розуміти, що тлумачить мені збирач автографів, то зауважив, що частина мене усамостійнилася, і я ніяк не можу опанувати ні язика, ні тіла, гц0- бодай стілець не підплигував підо мною, ніби мене долає напад малярії.
Або збирач автографів знав про мого відвідувача стільки, скільки й я, або він навмисне не хотів нічого зрад, жувати, хоч мої благання, здається, розчулили б і колоду Якусь мить в моєму мозку металося, що зараз я його покалічу а тоді нехай буде, що буде. Потрощу йому руки, ноги, а вже лаятиму в саму кістку так, що до смерти пам’ятатиме.
Однак поки я в думках ламав йому ребра, вибух люті який трусив мною, змінився на розпач. Я відчув у легенях рвучкий біль, ніби мені роздмухало легені до таких розмірів, аж на них лускаються ребра, і я, як про покійника, подумав про себе в третій особі, що мене вже нема. І мене дійсно якось не стало. Від мене лишилася тільки купка думок приблизно однакового змісту: що ж я маю тепер робити? Визнання збирача автографів одним махом унедійснило мене, і якби хтось сторонній глянув на мою постать тієї хвилини, то напевно замість мене побачив би лише прозоре повітря. Адже я був такий певний, що збирач автографів розкаже коли не все, то принаймні найголовніші конкретні дані, на яких я зведу біографію мого відвідувача, аж я пручався повірити, що справа з моїм відвідувачем знову стоїть, як і на початку, і я не посуваюся в розшуках ні на крок, так ніби я дійсно підвладний ворожій мені закономірності, від примхи якої, як тільки я намацую щось певне до біографії мого відвідувача, воно вислизає мені з рук, і я ніяк не пройду крізь цей зачаклований мур. Дійсно, що я мав робити? Знову податися до тієї літературної родини з Мельпоменою і кожного гостя розпитувати про мого відвідувача? Ще раз розпитувати? Очевидно, хтось напевно виявився б, хто знав би мого відвідувача. Якщо він там бував, його мусів хтось знати. Тільки знову розшуки! Знову все з початку!
– Не розумію, чому ви так переймаєтеся, – обережно з туману наблизився до мене збирач автографів, підсовуючи до мене збоку спинкою ще один стілець, щоб я, бува, не впав, як я догадався пізніше. Проте я мовчав, відчуваючи, як навколо мене блискавично шириться порожнеча. Найліпше покищо не рухатися вирішив я, бачачи перед собою замість збирача далеко, як у побільшувальну руру, крізь кухню учинені двері в казд’яне подвір’я, заповнене кленом. Вітер гойдав листя, і на камінні мерехтіли зелені зайчики. Це початок літа, подумав я. сиджу просто перед початком літа.
– Ваш клієнт, – почув я раптом над потилицею і зауважив, як від стіни звисає до рівня моїх очей збирач автографі у соняшних Плямах, який робить наді мною рухи, ніби він хоче зліпити мене вареником, і каже:
– Та ж певно! Ну! Ваш клієнт неодмінно прийде наступної п’ятниці на процес Лінузи-Люляї, і ви матимете нагоду особисто залагодити з ним справи. Суд відбудеться о десятій годині тридцять хвилин в палаці юстиції. Ви, звичайно, знаєте подробиці! Як вам, га? Оце так кінодіви! Ви гадаєте, хто виграє? Лінуза? Люляя? Ви за Люляю чи за Лінузу? Слухайте, – вже з неприхованим неспокоєм задихав на мені збирач автографів, бачачи, як байдуже я сприймаю його признання, – якщо хочете, я вам дам одну, ні, навіть не одну, а дві, одразу дві, для певності, адреси, де постійно буває ваш клієнт і де про нього вам викладуть усе, що ваша душа жадає. Я вам продиктую адреси. Або ні, краще я сам запишу. Ось маєте. Ну? Більше для вас і рідна ненька не зробить. Повірте, я така людина, що завжди ладна для ближнього останню сорочку!
Він потримав клаптик з адресами у видовженій руці і, здивовано пересвідчившися, що я не простягаю своєї назустріч і взагалі не виявляю жодного захоплення, трохи збентежено, як безрукому, запхав адреси до моєї кишені, поторкав мене пальцем у груди, ніби випробовуючи, чи я, бува, не розсиплюся під дотику, і, переконавшися, що я все ще не ворушуся, остаточно замовк, із зацікавленням розглядаючи мене, ніби щойно Побачивши. Я теж сидів і мовчав. Збирач автографів щось Думав, мигтячи у мене в очах і затулявши собою двері в кам’яне подвір’я з кленовим листям. Потім він чогось став непокоїтися і, як комаха вусами, водити черевом.
Тоді я підвівся і помандрував додому. Іти і розшукувати адреси, які мені тепер всукав збирач автографів, коли я настроївся від нього дістати усі інформації про мого відвідувача, того самого вечора я просто не здолав би, хоч і як недоцільно виглядало лишити невикористаний уже призначений на розшуки час, за який я стільки повоював з дружиною. Однак на те я вже не мав ради. Збирач автографів своїм визнанням наче вирвав з мене волю і силу, і я пересувався вперед, як на позичених ногах, які мені з темноти невидимі рятівники підставляли під моє тіло, кожного разу, коли я вже лагодився упасти, неймовірно видовжуючи цим шлях додому.
Імовірно це й було причиною, як мірою зменшення віддалі.між мною і помешканням, заувага збирача автографів розпитати безпосередньо мого відвідувача дедалі цупкіше пускала коріння в мої думки, а що я долав віддаль справді дуже поволі, то коли я переступив поріг своєї хати, я дійшов переконання, яке здалося мені відкриттям: мій відвідувач прийде, чи, скажімо, коли він прийде, на процес кінозірок, – це вже якийсь натяк на біографію, з цього я й почну. Бо якщо
