Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Боже, я люблю Тебе, – повторював я, слабнучи з кожним віддихом.
Потім між світловими провалами в свідомості, коли мені трохи відшумувало в голові, я згадав, що прийшов на вокзал узяти для товстуна автограф у кінозірки і випадало б бодай розглядітися, де я. Та в мене не вистачало сил відірвати голову від вагона. Не виключене, що за цей час кінозірка встигла від’їхати, хоч так само ймовірно, що мені тільки здалося, ніби я так довго перебував біля вагона. Я втратив здібність зорієнтуватися, що діється за мною. Я навіть не відчував, чи за мною все ще стоїть людський мур. Обернутися, щоб побачити, я не міг, а чути теж не чув, бо сонце закладо мені вуха, як вода. Зрештою, навіть якби кінозірка і не від’їхала, то як же ж до неї пробиратися, коли в моїй зоровій пам’яті виплило, як мене віднесло в інший бік. Та й потім, як я здолаю відліпитися від вагона, коли я втратив найменшу спроможність рухнутися? Проте автограф я мусів мати. І тоді я вирішив.
– Христе, – сказав я, – Ти вибач, що я Тебе турбую. Ти знаєш, мені трапилася прикра історія. Тобі я признаюся, бо Ти мене не зрадиш. До мене прийшов чолов’яга, якого я перед тим ніколи не бачив, і зажадав, щоб я писав його біографію. Звичайно, я не хотів братися за цю справу. Ти Собі тільки уяви! Та й хто б таке помислив! Справді обставини змусили. Може, трохи завинив і мій характер. Я не виправдуюся. Не треба було погоджуватися, а я погодився, і тепер приречений вишукувати матеріали про мого відвідувача, не знаючи навіть його імени. Становище безнадійно дурне. Мені так соромно, що це сталося, тільки що я вдію. От сталося. Як грім з ясного неба, взяло і сталося, а збирач автографів пообіцяв мені нарешті все про нього розповісти. Він його знає. Тільки я повинен за це принести йому автограф. До кінозірки я вже не доберуся. Я навіть не знаю, чи вона ще тут. Але автограф я мушу мати. Боже, дай мені Свій автограф!
І, вивертаючи поза спиною руку, щоб дістати з бокової кишені на штанях записну книжку і кулькопис (навколо навіть для руки бракувало місця), я поволі, весь зосередившися на зусіллі (тіло задерев’яніло й не рухалося), простягнув її вздовж ребер угору до Христа.
Христос зняв з цвяха на розп’ятті руку, написав свій автограф, закрив книжку і подав мені її назад.
– Вибач, – прошепотів я, відчуваючи на книжці, як живе, місце від руки Христа, – я не подумав, що Тобі боляче здіймати з цвяха руку, та ще й у таку спеку. Це ж мусить нестерпно пекти.
– Не хвилюйся, – лагідно відповів Христос, – ти тільки.
Проте решти я вже не почув. Коли до мене повернулася свідомість, остання публіка розходилася, і потяг з кінозіркою від’їхав. Спека трохи спала. Хоч, може, це тільки здавалося від того, що плятформи полили водою. Мені боліла голова й обважніли повіки, як трапляється, коли заснеш на сонці. Я відновив у пам’яті, що зо мною сталося, і вже хотів розкрити Книжку, яку я все ще тримав перед собою в угору простягненій руці, так, як мені її повернув Христос, щоб пересвідчитися, чи дійсно там автограф, чи мені лише привиділося. Та раптом, вже пальці на сторінках, передумав, засоромившися самого себе, і, не розкриваючи, поклав її до кишені.
Так, не розкриваючи книжки, і віддав увечорі збирачеві автографів.
Цього разу виявилося особливо важко переконувати дружину (як охоче я відмовився б і від переконувань, і від розшуків!), що мені знову доведеться йти залагоджувати справи, їй дуже не подобався мій вигляд, мовляв, я аж сірий, і вона й слухати не хотіла, щоб я жертвував вечором заради антикваріату саме тоді, коли я нібито виглядаю зовсім хворим. Її слова вразили мене, оскільки я не зауважив, ніби я хворо виглядаю, зрештою, я справді не почував себе хворим, однак те, що вона сприйняла, як хворий вигляд, ймовірно, було відсвітом мого душевного стану, а це означало: я не досить панував над собою. Тому, знехтувавши красномовністю, я досить упевнено (страх надав моєму голосові переконливости) сказав, що вона собі впоїла, ніби я нездужаю, у мене вигляд як вигляд, зо мною рішуче нічого не скоїлося, просто я клопочуся антикваріятом, – що ж я вдію, коли назбиралися невідкладні справи? Зрештою, вона так само зацікавлена, як і я, щоб крамниця добре функціонувала!
Проте дружина затялася, мовляв, одна справа, коли крамниця функціонує, а друга – коли підприємство позбавляє власника життя, і тоді я почав обіцяти, що це справді останній вечір, який мені ще треба присвятити антикварним справам, решту я вже намагатимуся залагоджувати вдень. Лише цей раз я ще піду, цього вечора я справді мушу, а потім я матиму більше часу, навіть обіцяю влаштувати так, щоб поїхати кудись на південь у відпустку разом з дітьми. Лише цього вечора, а тоді..
Збирач автографів, навіть не глянувши, що я йому приніс, сховав автограф Христа, ніби мені так і належало бігати й брати для нього автографи, і його обличчя поповзло униз від здивування, коли я, почекавши трохи і – бачачи, що він не реагує, дуже делікатно натякнув, чи не погодився б він дати кілька інформацій про мого відвідувача. Взагалі його поведінка, ніби навмисне, нічим не нагадувала тієї, якої я сподівався, хоч я й не настроювався, що він кинеться мені в обійми, угледівши автограф. Товстун не тільки, бодай із ввічливості, не виявив радости, що я виконав його доручення (я ж устиг і не виконати), за яке випадало бодай подякувати, як годиться, а й, як мені здалося, зіщулився, наче я зробив йому прикрість, за яку мав просити у нього вибачення. Пізніше мені спало на думку, імовірно він лише вдавав незадоволення, хоч мені назавжди лишилося незбагненним, пощо це він робить. Адже ж він не мав поняття, який автограф я йому приніс. Я його заохочував зазирнути до книжки, щоб він сам пересвідчився, що я йому приніс, бо мені бракувало слів переповісти, як це все сталося, та він лише нетерпляче відмахнувся, не слухаючи моїх пояснень.
– Це зайве, – вимовив він батьківським тоном, – я не раб своїх пристрастей, хоч би які сильні вони були. Я знав наперед, що ви принесете автограф. Для цього я занадто добре визнаюся на людській психіці. Приємно, що я і на цей раз не помилився.
