Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Брак переконливого пояснення потягне за собою прикрі наслідки, в ході яких дружина напевно довідається про існування мого відвідувача і тоді вже настане кінець, майнуло мені в думках, і несподівано я почув, як мій язик сам говорить, нібито після відвідин колеги, якого вона не знає, мене легенько зачепило авто, ідо ним керував якийсь п’яниця, і, на щастя, я лишився неушкоджений, лише трохи перехвилювався. Невеличкий шок, який швидко мине.
Дружина одразу ж перестала плакати. Правдоподібно, мій погляд відповідав саме тому, що вона почула і що в її уяві відповідало правді, і тому вона з обуренням заговорила про міський рух, про правила керування, мовляв, мусів би існувати закон, що забороняв би взагалі їздити автам вночі, бож уночі, відомо, яка публіка їздить.
Мені видалося чомусь дуже дивним, чому вона каже «відомо, яка публіка», коли їй самій навіть невідомо про мого відвідувача, однак я поспішив запевнити її, що я теж тієї думки. Потім, заки дружина гріла чай, якого я, здається так і не скуштував, бо він цілковито зник з моєї пам’яті, хоч я виразно бачу, як його гріла дружина, я напустив ванну холодної води, полежав, притримуючись за краї, щоб не втопитися від слабости, поки трохи очуняв, і завалився в ліжко.
Наступної днини я вже з самого ранку вибрався до антикваріяту. Хоча цього разу я спав не стільки, як завжди, проте я відпочив, навіть м’язи не боліли. Вчорашня слабість минула, я чувся добре, лише коли я різко підводився або нахилявся, у мене йшла обертом голова, та це одразу ж зникало, щойно я уповільнював рухи.
Дружину я попередив, що не прийду на обід, бо маю приготувати до продажу кілька колекцій поштових марок, які ще треба пересортувати (насправді ж вони лежали вже посортовані й замкнені під лядою у мене в антикваріяті, тільки ж про це дружина не знала), отож нехай вона нічого мені не приносить, оскільки я волію якнайшвидше закінчити ту працю, нехай краще я візьму одразу щось із собою попоїсти, якщо вона вважає це конче потрібним, зрештою я ладен узяти їжу в термосі, аби їй менше клопоту, хоч я й не бачу потреби їсти улітку гарячий обід, особливо якщо випаде спека, це тільки зайво переобтяжувати шлунок, зрештою ми однак спільно вечерятимемо.
На словах «менше клопоту» дружина якось по-вчорашньому дуже дивно кинула на мене оком, аж мені жаром обсідало хребет, та, на щастя, її погляд одразу ж зробився звичайним. Вона тільки стурбовано глянула на мене, ніби остаточно пересвідчуючися, і заявила, що все де нісенітниці, для неї зовсім не клопіт принести гарячий обід, бо я виглядаю вкрай змучений; навіть якщо гарячий день, то варто з’їсти саме гарячий обід, і взагалі, вона вже припильнує мене, щоб я не занедбував себе. Мовляв, я й так занадто перевантажую себе антикварними справами, а де до добра не доводить.
Я був змушений ще раз, уже категоричніше, хоч і в такий спосіб, аби не образити її в добрих намірах, пояснити, наскільки я почуваю себе чудово, і тому нехай вона, Бога ради, не приносить обіду, бо я сортуватиму марки і не бажаю, щоб мене турбували, я хочу зосередитися, а вона добре знає, що саме через ці марки я відкладаю квартальний інвентар, який висить наді мною, як Дамоклів меч.
Це автограф висить наді мною, як Дамоклів меч, подумав я, усвідомивши раптом: адже те, що я їй кажу, свідчить, як я нишком від самого себе вирішив іти в обідню пору на вокзал по автограф і вже наперед замітаю сліди.
Дружина довго відмовлялася зрозуміти, чому мене потурбує обід, який вона принесе, мовляв, коли я належно не відживлятимусь, я зовсім ослабну, а я й так схуд останнього часу, і ми вперше за час подружнього життя мало не посварилися, бо я перелякався, що вона прийде й перешкодить вирватися на вокзал по автограф, і тому занадто підвищив голос, який мені ледве пощастило опанувати. Врешті я її таки переконав.
Не знаю, що я їй говорив, а говорив я багато, так само, як і вона, однак вона дала мені їжу, і я майже побіг до антикваріяту, хоч вибиратися вдосвіта до крамниці не мало жодного сенсу. Покупці так рано не заходили, а кольорувати гравюри чи сортувати марки, що я звичайно робив, за мого теперішнього неспокою годі було й думати. Бо хоч я нібито й відпочив, пензлі валилися мені з рук, і я не потрапив провести прямої лінії, щоб не заїхати на іншу фарбу. Зрештою, сама згадка – сортувати поштові марки чи бодай книги, що напевно дещо злагіднило б хвилювання, – робота завжди заспокоює, – підхоплювала мене зі стільця, і я починав ганяти по антиква- ріяту з кутка в куток, розгортаючи думку про автограф.
Ціле передобіддя я щоразу по-новому вимальовував собі, як це відбудеться. Я намагався усталити вихідні точки дій, обміркувати, як саме я братиму автограф, бо я знав, а, може, не так знав, як боявся: я повинен чітко орієнтуватися в своїх діях, інакше я розгублюся, і тоді все пропало. Та хоч як я себе силував, мені бракувало наполегливости зосередитися, і всі мої системи й Вавилонські башти розвалювалися, перш ніж втілитися. За все життя я не пам’ятаю такого довгого передобіддя. Мені й зараз здається, ніби воно протривало довше, ніж усе моє попереднє існування, і я щиро здивувався, що не посивів і не здряхлів до подудня. Ще хоч би багато покупців, а то за весь час забрів тільки цибатий хлопчина, який купив два готові коверти поштових марок, два біляві молодики-туристи, що взяли по кольоровій Гравюрі міста, та ще грошовитий пан, якийсь, видно, проїжджий скоробагатько. Він
