Герострати - Емма Іванівна Андіївська

Нарешті, з найближчой дзвіниці нової церкви, схожої на пошту, бо замість хреста шпиль вежі завершувався патиком, упоперек якого непорушно летів бляшаний схематичний ангел із жовтою трубою, яка мені кожного разу нагадувала поштарський ріг, пробило дванадцять.

Я замкнув крамницю, причепив на двері папірець «Чекати, зараз прийду» – хитрість на випадок, якби з’явилася дружина, – і околишніми вулицями, щоб, боронь Боже, не напоротися на когось знайомого, подався до вокзалу.

Я вибирав найвідлюдніші провулки, навіть не сподіваючися, що пам’ять відкриє мені раптом цілу систему закапелків, сутінків, проходів між будинками, що вели безпосередньо до вокзалу, закапелків, якими я ледве чи будь-коли ходив, а вже ніколи не припускав, що вони взагалі існують, так ніби якась невідома частина в мені, користуючися чужим досвідом, наперед готувалася, знаючи, як настане день, коли мене пектиме сором, – справді, вистачало глянути на мене, щоб довідатися. за чим я йду, – і заздалегідь шкодуючи мене, запам’ятовувала найвідлюдніші проходи, закутки, чого я сам не пам’ятав чи радше не хотів пам’ятати.

Бож я добре розумів: коли я, солідний власник антиква- ріяту, врівноважений чоловік, батько родини, іду отак ховаючись, як останнііі злочинець, від знайомих, від дружини, від усього світу, це не тільки смішне, а й принизливе, бо воно позбавляє мене гідности – мандрувати отак нишком, щоб взяти автограф! Яка ганьба! Я в душі завжди зневажав тих, що полювали за автографами, не знайшовши нічого кращого, і тепер – не суди ближнього? Так, все це добре, проте мені це кожного разу здавалося виявом меншевартости, чогось несправжнього і трохи непристойного (так я думав, можливо, надто консервативно і навіть помилково, проте оскільки я дійшов саме цього переконання, а людина завжди рухається лише в певних межах, визначених звичкою, тому тільки ця думка уосіблювала для мене дійсне), і тепер я сам ішов по автограф. Правда, я ще мав змогу повернутися назад, хоч чудово знав, ще не повернуся і навіть саме припущення, нібито я ще можу повернутися, нереальне, як нереальне і кволе виправдання, яким розум намагається притоптати сумління, мовляв, це не так уже й ганебне, бо я йду брати автограф не для себе, а для когось, отже все таки ще не так зле зі мною.

Найгірше, що, попри дошкульний сором за свою слабодухість, мене гнітив ще й страх, невідомо перед чим. Страх, подібний до того, що трапляється в нічних кошмарах, інтенсивний і необґрунтований, наче посічений на живі драбинки, який, здавалося, просякав не тільки до кожної клітини мого тіла, айв одяг, і проти якого я боровся тільки тим, що проказував про себе, як «отче-наш», мовляв, це справді перший і останній раз я погодився брати автограф.

Від швидкої ходи у мене на лопатках прилипла сорочка. Я уповільнив крок, аби сорочкою надмухати за пазуху вітру, й зауважив, що я вже біля вокзалу, а надворі тягуча непорушна спека, яка інколи несподівано наливається до міста на самому початку літа, не лишаючи ніде холодку ні тіні. Дахи блищали, наче политі водою, і з них цівочками струмувала спека. Рідкі перехожі, прим’яті сонцем, уповільнено пересувалися, ледь ворушачи риб’ячими ротами. На невеличкій терасі літнього ресторанчика перед вокзалом самотньо сидів літній добродій і їв пареного пструга.

Я спізнився. На пероні вже товклося повно публіки і стояв такий галас, аж мені відразу заболіла голова.

Потяг, у якому приїхала кінозірка, певно, щойно прибув, і вона ще не встигла вийти, бо коло одного з вагонів ревів натовп, так густо вимахуючи руками й бльокнотами, аж на тому місці потяг зникав, наче прихильники кінозірки встигли рознести весь вагон на друзки, як реліквію, і, не заспокоївшися (з їхніх тулубів щораз стрімкіше випорскували додаткові руки), серед загального шалу ніби натиналися зривати собі з плечей голови, аби ними вимахувати замість хусточок і бльокнотів.

Ще мить, і я побачу весь натовп без голів, приготувався я, і мені з першого погляду стало ясно: щоб дістатися до кінозірки, довелося б хібащо бульдозером прокладати собі шлях крізь оскаженілий натовп, який вирував від захоплення, а я не мав ні бульдозера, ні часу довго роздумувати. Я пам’ятав одне: я мусів за всяку ціну дістати автограф, інакше мені ніколи не довідатися конкретних даних про мого відвідувача. Натяки товстуна не містили жодних двозначностей: не отримавши автографа, він і слова не проронить про мого відвідувача. Я знав цей ґатунок людей. Без автографа з’явитися до нього – це навіки поховати надію, бо він тоді вже з люті не розповість про мого відвідувача, а він же знав про нього все. Крім того, діяти доводилося негайно, бож кінозірка кожної миті могла від’їхати. Очевидно, я не плекав надмірних ілюзій, ніби мені пощастить якимось чудом проштовхатися крізь натовп. Я просто не уявляв, як тут протиснутися вперед, однак спробувати я мусів, щоб згодом не докоряти собі, що я не використав нагоди.

Глянувши вгору (бо мені раптом здалося, як з вокзального склепіння, вигойдуючися, почали відламуватися рулони блискучої голубої бляхи, та коли я зиркнув ще раз, то побачив лише, як перелітали голуби! і на їхніх крилах віддзеркалювався перонний годинник), я розстебнув верхні ґудзики сорочки й зняв краватку, щоб на випадок, коли в тисканині здеруть, бува, одежу, не задушитися власним одягом. Тоді хапнув, скільки містили легені, повітря й з розгону втиснувся в натовп, покладаючися на щастя й сприятливий випадок.

На цьому моя активність і скінчилася. Ніби я потрапив на валок м’ясорубки, мене підхопило, стисло і всевладно понесло в протилежний бік, геть за межі досяжности кінозірки.

Я міг рухатися лише в тому напрямку, куди мене несли. Тобто не рухатися, а виключно нотувати в пам’яті, що мене рухали. Я кілька разів втрачав від спеки свідомість, а що не знаходилося місця, де б упасти або осунутися, то натовп ніс мене непритомного далі, поки я знову приходив до себе, знову непритомнів і знову розплющував очі. Нарешті, мене притиснули до вагона, в який я уперся чолом, придушений ззаду пареними тілами. Сонце висіло якраз над головою, і мені нестерпно боліло в скронях і над очима, наче хто рашпилем пиляв надбрів’я. Я зробив дурницю, не прихопивши бодай солом’яного бриля чи тюбетейки. Навіть газета порятувала б мене. Кораблик з газети на тім’я, і одразу легше, а так сорочка на мені текла по тілу, заходячи пекучими зашпорами аж до самого серця, і до неї приліплювалися