Герострати - Емма Іванівна Андіївська
Тіло Христа було гаряче і разом з тим відмінне від гарячого навколо, бо нагло я зауважив, як воно струмками доходить мені до костей. На ногах у Христа від спеки крізь дерево проступали вени, і коли я їх торкнув пучками, щоб вони не надималися, то від їхнього биття мені забракло віддиху Голова Христа, кубістично вигнута, під прямим кутом схилялася майже до колін, і весь тягар його тіла тримався на руках. З Нього капав повільно піт, і в кожній краплині кришилося сонце на веселки, ніби на хресті висіло прибите цвяхами джерело.
Я заплющив очі і згодом знову розтулив, хоч мені ставало важко дивитися на Нього. Він сліпив мене. Його непорушні пудові очі, загуслі від доброти, висіли надо мною, ладні обвалитися і поховати мене під собою. Я Його відчував так близько, що Його вага, не торкаючися мого тіла, плющила мене. У Його вінку на місці колючок терну стриміли великі товсті тюбіки зубної пасти з наклейками фірми «Хлородонт». Головки на тюбіках відкрутили, і з середини, замість пасти, один за одним вискакували кубики світла, і ці кубики світла творили космічну музику, таку могутню, що все навколо втратило подобу і не лишилося нічого, крім Божого існування.
І тоді я почав розмовляти з Христом.
– Боже, – говорив я, намагаючися скинути з себе спеку, – який я щасливий, що побачив Тебе. Адже це – Ти! Нарешті Ти мені усе роз’ясниш, бо я сам не здолаю. Скажи, чи це правда, що Ти приходиш на землю не спасати нас від гріхів, а вмирати, Ти, поза яким ніщо? Що існувати важче, ніж не існувати? Ти не ображайся на мене, тільки чи Ти справді божевільний від доброти, Боже? Тобто, чи правда, що про Тебе розповідав Дом? Я знаю, Ти мені відповіси. Мені тепер, наче я раніше вже знав, що саме Ти даси мені відповідь. Тільки спочатку дозволь висловити все, що назбиралося в мені, бо я ще забуду або переплутаю. Сонце й так заважає думати, і Ти не вимагай від мене великої точности. Ти знаєш, про що йдеться, а я ж ледве притомний. Скажи, правда, що наше існування – лише Твоя туга за небуттям? Що ми не існуємо, бо. існуєш тільки Ти? Що саме Твоє буття виключає наше? Все те, що казав Дом. Що навіть міт про велику людину лише Твоя туга за небуттям, або за кимось, хто був би подібний до Тебе, хто Прагнув би небуття? І взагалі міт про велику людину, яка завершила б усе людство, бо після неї вже дійсно тільки Ти. Звичайно, це моя вина, що я нічого не прихопив на голову, хоча на початку літа сонце не завжди палюче. Я зовсім забув, що воно буває таким скаженим. Я так поспішав. Я так поспішав до Тебе. Адже Ти мій єдиний порятунок. Лише Ти мені можеш роз’яснити. Ти мусиш мені роз’яснити, що говорив Дом, і я знаю, ти це зробиш, бо Ти добрий. Тільки чому Ти схожий на Дома? Ти не мав би на нього скидатися, навіть якщо Дом справді добрий і, можливо, дійсно той, хто покликаний втілити міт про велику людину. Пірате Ти чомусь разюче схожий! Ага, я розумію, це тому, що Ти і є Дом, а не Христос. Чому ж тоді Дом потрапив на хрест? Чи, може, Дом це Ти, як пробував запевняти сіренький меценат студента медицини того вечора, коли я вперше вирушив шукати дані до біографії мого відвідувача?
Однак схожість із Домом уже зникла. Все пережите, з того дня, як зайшов у мою крамницю відвідувач і сказав, щоб я писав його біографію, все те, що трапилося зо мною і нуртувало в мені, вимагаючи роз’яснення, відхлинуло, і переді мною знову висіло розп’яття.
– Вибач, Боже, – попросив я, – мене туманить спека і заважає бачити Тебе.
– Заспокойся, – промовив Христос. – Притулися до моїх колін, і тобі покращає.
Я притулився, тільки тепер Його стало забагато. І від Нього попливло у мене перед очима.
– Заспокойся.
– Твої коліна теплі. Твої коліна теплі. Але тією теплотою, що освіжує, як джерельне купання.
– Ти питав мене?
– Боже, я збрехав Тобі, кажучи, що я хочу від тебе відповіді. Зараз мені випала нагода дістати на все відповідь, і я знаю, Ти відповіси на все, що я Тебе лише попрошу. Я знаю. Та мені не треба відповіді. Я побачив Тебе, і мені не стало потрібно ні відповіді, ні пізнання, ні спасіння, ні вічности. Бо вічности, пізнання, спасіння жадає наша гординя, наш егоїзм, наш вияв смертности. А я побачив Тебе, і все інше перестало існувати. Я сам не збагну, як це сталося, хоч тепер це вже таке несуттєве. Я не знав, що Ти такий і що я Тебе так люблю. Я люблю Тебе, Боже. Я люблю Тебе, і я досі не уявляв, щ0 Тебе можна так любити і що, крім Тебе, я ніколи нічого не любив. Завжди лише Тебе. І тепер я це знаю. Бож хіба може поза Тобою щось існувати і хіба можна любити когось, крім Тебе! Кажуть, Ти щастя, а Ти більше від щастя. Ти, Боже. Люди прагнуть вічности, тільки вічність трава перед Тобою. Тебе побачивши, я ладен умерти навіки без воскресіння. Тебе побачивши. Мені нічого не треба. Боже. Я побачив Тебе. І я люблю Тебе.
І тоді заговорив Христос, і я слухав Його кожною клітиною тіла, кожною перетинкою душі, наче мене відрубали від самого себе і занурили в колодязь тугого сяйва. Це були водоспади світла, і я бачив, як космос висів у Нього на віях, ділячися на зернини. І я бачив, як Його слова переходили в барви, а барви видовжувалися
