Книги Якова - Ольга Токарчук
«Рештки» Нахмана з Буська, що їх він писав потай від Якова
Коли Бог наказав євреям вирушити в дорогу, Він уже знав кінцеву мету тієї мандрівки, але їм вона була невідома. Бог хотів, аби вони йшли назустріч провидінню. Божою справою є мета й точка виходу, а людською — нетерплячість, віра у випадковість і жага пригод. Тож коли доводилося євреям зупинитися десь на довше, вони вередували, мов діти. Коли ж наставав час знову згортати табір, їх охоплювала радість. Так є і досі. Добрий Бог творить межі кожної мандрівки, а людина наповнює їх суттю.
«Чи ми вже прибули до найгіршого з місць? Чи це Буськ?» — запитав мене Яків і вибухнув сміхом. Ми справді прибули до Буська.
Тут Якова приймали в домі мого брата Хаїма бен Леві, бо дружина моя прийняти Якова не погодилася. А оскільки була вона вагітною і небавом мала народити, я їй поступився. Вона, як і багато жінок, не приймала жодних нових наук. Мій син, єдиний, що пережив немовлячий вік, звався Ароном, і його особливо вподобав собі наш Яків. Брав його на коліна, від чого дуже раділа моя душа, і ще казав, що з хлопця виросте великий мудрець, якого ніхто не переможе у словах. Мене це тішило, хоч Яків добре знав моє становище: жодна моя дитина не переживала року. Малий Арон того вечора якось нездорово зарум’янів, і Лея дорікнула мені, що я виніс хворобливе дитя надвір, коли такий холод.
Лише раз вона пішла зі мною до Хаїма, більше не хотіла. Запитала, чи правда те, що про нас кажуть.
— А що кажуть? — спитав я.
— Ти мав стати справжнім ученим рабином, а через нього, — вона кивнула головою в бік вікна, — Бог нас покарав. Велить мені народжувати дітей, які помирають.
— А чому через нього? — знов запитав я.
— Бо ти все їздиш за ним слідом уже кілька років. Де він, там і ти.
Що я міг на це сказати? Може, вона й була права. Може, Бог відбирав у мене дітей, щоб я міг бути ближче до Якова?
Щовечора все відбувалося однаково: спершу — спільна вечеря: каша, сири, печеня, хліб, олія. За довгими столами сиділи всі: жінки, діти й підлітки, і всі, хто доклався до бенкету. Але навіть ті, що не дали й копійчини, голодними не лишалися. І тоді Яків брався оповідати свої історії з турецьких країв, часто смішні, тож більшість жінок, зачаровані його красивою мовою й гумором, позбувалися своїх упереджень. Діти ж вважали його непересічним оповідачем. Потім була спільна молитва, якої він нас навчив, а коли жінки прибирали зі столу і клали дітей спати, лишалися лише ті, що достойні були брати участь у нічних науках.
Яків завжди починав важким мовчанням. Підносив вказівний палець і водив ним перед своїм обличчям туди-сюди, а наші очі стежили за тим пальцем, позаду якого Яковове обличчя розпливалося й зникало. Тоді він вимовляв слова: «Шлоїшо сефорім ніфтухем», — що означало: «Три книги розгортаються». Западала напружена тиша, в якій майже чутно було шелестіння сторінок святих книг. Потім Яків переривав цю тишу й повчав нас: що б ви тут не почули, воно має провалитися у вас, наче в могилу. І відтепер це буде нашою релігією — мовчанка.
Він казав:
«Якщо хтось хоче здобути фортецю, він не може зробити цього самими лише словами, самим марним говорінням, а мусить піти туди з військом. Отак і ми мусимо діяти, а не балакати. Чи мало наші діди набалакалися, насліпалися над письменами? І чи допомогли їм у чомусь ті балачки? Чи щось із того вийшло? Краще бачити очима, ніж говорити словами. Не треба нам мудрагелів».
Мені завжди здавалося, що Яків, згадуючи про мудрагелів, щоразу дивився на мене. А я ж намагався запам’ятати кожне його слово, хоч записувати він мені забороняв. Тому я занотовував їх потай. Боявся, що всі присутні, які зараз так уважно слухають, усе забудуть, щойно звідси поїдуть. Я не розумів тієї заборони. Коли наступного ранку я сідав начебто рахувати, чи порядкувати кореспонденцію, чи узгоджувати терміни, завжди під аркушем мав інший, на якому записував слова Якова, ніби перекладаючи їх для себе:
«Треба йти до християнства, — казав він простим людям. — Погодитися з Ісавом. Треба йти в темряву: це ясно, як сонце! Лише в темряві нас чекає спасіння. Лише в найгіршому місці може початися месіанська місія. Увесь світ — ворог правдивого Бога, хіба ви цього не знаєте?»
«Це — тягар мовчання. Важкість пихи. Слово — то така вага, наче носиш на собі пів світу. Слід слухати мене і йти за мною. Ви мусите полишити свою мову і з кожним народом говорити його говіркою».
Чеснота полягає в тому, аби не вимовити своїми вустами жодної скверни. Чеснота — мовчати, тримати в собі все, що бачиш і чуєш. Підтримувати сталість. Так само, як Перший, Шабтай, який запросив гостей на свій шлюб, і коли вони зібралися, під шлюбним балдахіном побачили Тору як наречену, так і ми на місце Тори поставили жінку. Жінка є найбільшою таїною. Тут, у долішньому світі, вона є відповідником Тори. І ми єднатимемося з нею, спершу делікатно, порухом вуст, які вимовляють написане слово і таким чином знову, щоденно створюють світ із ніщоти. І я, Нахман Самуель бен Леві з Буська, визнаю, що є єдиний Бог у трьох особах, а Четверта особа — то Пресвята Мати.
Про таємничі ритуали в Лянцкоруні та недобре око
Цього Нахман не опише. Так, слова — це справді тягар. Сідаючи за писання, Нахман відокремлює те, що можна написати, від того, про що писати не слід. Про таке можна лише пам’ятати. Зрештою, сам Яків каже: не лишайте слідів, ви по самі вуха в таємниці, ніхто не має права знати, хто ми і що робимо. Але сам він створює багато шуму, робить дивні жести, кидає химерні фрази. Говорить загадками, так, що не одразу й збагнеш, що він має на
