Книги Якова - Ольга Токарчук
«Три речі оці дивовижні для мене, і чотири, яких я не знаю» (Книга Приповістей 30:18)
Коли Яків іде селами чи містечками, за ним біжать місцеві ортодоксальні євреї й кричать: «Трійця! Трійця!» Наче то якесь прізвисько. Буває, що кидають камінням у його послідовників. Інші, яких спокусив Шабтай Цві, заборонений пророк, дивляться з цікавістю, і від них відокремлюється гуртик тих, що рушають слідом за Яковом.
Люди тут бідні й через те недовірливі, злидар не може дозволити собі вірити всім поспіль. Доки товстий схудне, бідний помре, кажуть тут. Вони воліють чудес, знаків, комет, кривавої води. Не надто розуміють, що їм каже Янкель Лейбович, якого звуть Яковом Франком. Але оскільки він ставний, красивий, одягнений на турецький штиб, то здається незвичайним і привертає зір. Увечері біля багаття Яків скаржиться Нахманові, що почувається як поважний купець, що має на продаж найкрасивішу перлину, а його тут сприймають як дрібного перекупника і не розуміють вартості перлини. Гадають, що вона фальшива.
А розповідає він людям те, чого його вчив Ісохар, те, що йому вечорами тлумачить ребе Мордке, те, про що розводиться Нахман, блискучий дискутант, але чоловік геть непримітний та позбавлений таланту переконувати. Але досить Якову розпалитися, і він починає додавати багато від себе. Особливо полюбляє ефектні порівняння і не гидує лайкою. Говорить, як простий єврей, як молочар із Чернівців, як лимар із Кам’янця, хіба що щедро приправляє свою мову турецькими словами, через що вона стає схожою на халу з родзинками.
На християнський Новий рік вони вирушають до Копичинців. Дорогою розминаються з кортежем багато прикрашених саней: то довколишні вельможі врочисто їдуть до костелу. Коні сповільнюють хід, і обидва кортежі мовчки й здивовано витріщаються один на одного. Яків — у кожусі з високим коміром, у високому фарбованому хутряному ковпаку. Наче король. Панове загорнуті в шуби, що роблять їхні фігури незграбними й присадкуватими; їхні голови прикрашають шапки, до яких пришпилені коштовні брошки та пера. Жінки, бліді, із зачервонілими на морозі носами, потопають у хутряних пледах.
У Копичинцях столи вже накрито, а правовірні з цілого села чекають перед домом Шломо та Зитлі. Переступають з ноги на ногу, притупують, бо мороз узявся не на жарт. Перемовляються. Небо рожевіє, коли сани під’їжджають до будинку. Натовп стихає і в напруженому мовчанні спостерігає, як Яків входить усередину. Той вже перед дверима зупиняється, повертається назад, підходить до Рифки, її чоловіка Шилі та їхньої маленької донечки й дивиться понад їхніми головами, неначе щось там бачить. Присутні починають тихо гомоніти, та й самим обранцям трохи незатишно. Коли Яків нарешті зникає у дверях, Рифка починає схлипувати, заходиться плачем і дівчинка, приблизно трирічна; плачуть і інші — чи то через хвилювання, чи то через холод і втому. Дехто їхав цілу ніч. Є тут і такі, що супроводжують Якова ще з Озерян, а то й з Королівки.
У домі Якова врочисто приймає Хаїм з Варшави, який має ґешефти у столиці, і тому всі його шанують. Туди також уже дійшла слава Якова. Тамтешні люди теж хочуть знати, чого чекати тепер, коли світ наближається до свого кінця. Яків аж до вечора терпляче пояснює, аж шибки в маленьких віконцях беруться парою, яка відразу перетворюється на філігранні пальми.
Того вечора ті, що зазирають крізь крихітні віконця, бачать небагато. Пломені свічок миготять і вряди-годи гаснуть. У Якова знову вступає дух — руах га-кодеш. Нічого достеменно не видно, лише якусь миготливу тінь від свічки на стіні. Чути короткий зойк якоїсь жінки.
Ввечері Шломо Шор, як здавна заведено, висилає до Яковового ложа Зитлю. Але Яків такий втомлений, що Зитля, чиста й напахчена, перевдягнена у святкову сорочку, розчарована й сердита вертається до чоловіка.
У домі Хаїмових батьків Яків навертає трьох людей. Сам Хаїм дуже до вподоби Якову, він має організаторський хист і вже наступного дня береться за роботу. Тепер вони рухаються від села до села справжнім кортежем із кільканадцяти возів і вершників, а до того ще й якихось піших, що не встигають за караваном і дістаються до мети лише пізно ввечері, змучені й голодні; ці ночують, де доведеться: у стодолі, у корчмі на підлозі. Села передають одне одному Якова, наче священну реліквію. І де б він не зупинився на нічліг, усюди збираються якісь люди, зазирають у вікна, слухають промови Якова зі сльозами зворушення на очах, хоч і не все розуміють. Зворушує їх не лише сам Яків, чиї рухи тепер стали якимись різкішими, рішучими, немов він забіг сюди лише на хвилинку, а сам думками десь далеко, там, де Авраам, Capa, Шабтай, великі мудреці, які розбирали світ на найдрібніші літерки. На додачу до всього на небі з’явилася комета, яка щовечора супроводжує Якова, наче він — її син; син тієї небесної іскри, що втрапила в наш світ. І їдуть вони через Теребовлю, Соколів, Козову, Плавучу[97], Зборів, Ганачівку та Буськ. Всі піднімають голови, дивляться в небо. Яків зцілює доторком рук, знаходяться загублені речі, загоюються виразки, вагітніють безплідні жінки, у сім’ях знову спалахує любов. Корови народжують близнюків чудної масті, а кури несуть яйця з двома, а то й трьома жовтками. Польські пани приїжджають подивитися, як той Франк, той турецький чи волоський єврей, чинить небачені чудеса й розповідає про кінець світу. Чи християни теж будуть спасенні, чи то лише єврейський кінець світу? Невідомо. Вони хочуть із ним поговорити. Говорять через перекладача — або Нахмана, або Хаїма з Варшави — і намагаються триматися зверхньо. Спершу кличуть його до екіпажа, той підходить, чемно відповідає. Каже, що він — людина проста, але при цьому дивиться на них так, що вони втрачають рештки самовпевненості. Потім губляться в натовпі, в якому їх вирізняють хіба що пишні шуби й пера на шапках.
У Буську ціле містечко висипає з хат, горять смолоскипи, вдарив сильний мороз, і свіжий сніг рипить під ногами. Яків уже тиждень гостює тут у Нахманової родини — брата Хаїма та його дружини. Малий син Нахмана Арон та його приятелі ходять слідом за Яковом, наче пажі за королем. Тут блакитні німби Яків бачить мало
