Книги Якова - Ольга Токарчук
Згодом, уже на тому боці, група розділяється. Стрімка стіна здавалася неприступною лише здалеку. Сакадже веде їх стежиною, яка підіймається схилом цілком положисто. Обидва Шори, що мають польські папери, їдуть просто до прикордонної сторожі, а Нахман із Яковом та ще кількома мовчки чекають збоку, а відтак рушають бічними стежками.
Польська варта стоїть у селі й не впускає мандрівників із Туреччини через моровицю. З ними сваряться Шор і його син, вимахують паперами та дозволами, таким чином перетягуючи на себе увагу. Схоже, вони щедро платять сторожі, бо раптом стає тихо, і подорожні рушають далі.
У Якова турецькі документи, в яких зазначено, що він підданий султана. Та й виглядає він відповідно: у високій шапці та турецькому плащі, підбитому хутром. Лише борода відрізняє його від правдивого турка. Він навдивовижу спокійний, лише кінчик носа стирчить із волохатого коміра. Може, він спить?
Вони доїжджають до села, тихого й зовсім темного о такій порі. Ніхто їх не зупиняв, дорогою не трапилося жодного сторожа. Турок прощається з ними, ховаючи за пояс монети. Він задоволений своєю роботою, його білі зуби виблискують у широкій усмішці. Він залишає подорожніх біля невеликої корчми, заспаний орендар дуже дивується пізнім гостям і тому, що їх пропустила варта.
Яків одразу засинає, але Нахман цілу ніч крутиться на твердому ліжку, запалює свічку, шукає в постелі блощиць. Шибки в маленьких віконцях брудні, на підвіконні стоїть якесь сухе бадилля, либонь, колись то були квіти. Вранці господар, худий єврей середнього віку, із заклопотаним обличчям подає їм теплої води з покришеною мацою. Корчма виглядає небідною, але господар пояснює, що мор косить людей, страшно виходити з дому й купувати щось у заражених. Власні запаси вони вже з’їли, тож він просить їх якось самим подбати про харч. Кажучи це, тримається від них на віддалі, остерігаючись їхнього подиху і дотику.
Цей незвично теплий грудень розбудив крихітні створіння, які зазвичай о цій порі року ховаються від морозу під землею, а тепер, вчувши тепло, вони виткнулися на поверхню, щоб нищити та вбивати. Живуть вони в невловному густому тумані, у задушливій отруйній парі, що висить над селами й містечками, у тяжкому духу, що його виділяють тіла заражених, — у всьому тому, що називають моровим повітрям. Коли це повітря потрапляє до легенів, воно запалює кров, а відтак пробивається до серця — і людина вмирає.
Коли вранці прибульці виходять на вулиці містечка, яке зветься Мельниця[96], бачать просторий, майже безлюдний ринок, оброслий низькими будиночками, від якого відходять три вулиці. Панує вогка холоднеча — схоже, теплі дні вже позаду, а може, тут, на височині, панує зовсім інший клімат. У калюжах посеред болота поодинокі низькі хмари здивовано розглядають свої віддзеркалення. Майже всі крамниці зачинені; посеред ринку стоїть самотня торгова будка, на якій метляється на вітрі конопляна мотузка, схожа на петлю вішальника. Десь поскрипують двері чи віконниці, подекуди попід стінами прокрадається якась закутана постать. Мабуть, так виглядатиме світ після Страшного суду, коли не буде людей. Світ — таки неприємне, вороже місце, гадає собі Нахман, перераховуючи гроші в кишені.
— Від заражених грошей не беруть, — сказав Яків, бачачи, що Нахман збирається щось купити. Він якраз мився у крижаній воді. На його голому торсі було ще помітне сонце Півдня. — Не плати їм, — докинув він, порскаючи холодною водою на всі боки.
Нахман сміливо переступив поріг маленької єврейської крамнички, з якої саме вийшов якийсь чоловік, і зробив гірку міну. За лядою стояв сухорлявий старий, здавалося, ніби його тут поставили, аби він контактував зі світом замість молодших.
— Я хотів би вина, сиру і хліба, — сказав Нахман. — Кілька хлібин.
Старий подає хліб, не відводячи від нього погляду, здивований його чужинським одягом, хоча тут, поблизу кордону, його не мало б таке дивувати.
Коли Нахман, заплативши, йде геть, помічає краєм ока, що старий якось дивно хитається.
Не варто вірити всьому, що Нахман розповідає, а тим більше всьому, що він пише. Він схильний перебільшувати й додавати емоцій. Всюди бачить знаки, все йому здається якось пов’язаним. Йому завжди замало того, що відбувається, він хотів би, аби все мало небесний, божистий сенс. Щоб його наслідки відчувалися в майбутньому, щоб маленькі причини вели до великих зрушень. Тому Нахман часто впадає в меланхолію. Він ніколи не згадував про це?
Коли повертається до Якова, розповідає, як старий упав як мертвий, тільки-но подав йому товар, і навіть не встиг узяти грошей. Яків задоволено сміється. Нахман любить робити йому таку приємність. Любить його глибокий, дещо хрипкуватий сміх.
Про те, що бачать уважні очі всіляких шпигунів
Відколи Яків перейшов Дністер, його слідом сунуть різноманітні шпигуни. Щоправда, Єнта бачить їх краще, ніж вони — Якова. Дивиться, як на брудних столах у корчмах вони дряпають бездарні доноси і шлють їх кур’єрами до Кам’янця та Львова. Там їх переписують у канцеляріях, вони набувають гладшої форми, стають зіставленнями фактів, констатацією подій, переселяються на кращий папір, обростають печатками — і ось так, під машкарою офіційних документів, вирушають поштою до Варшави, до змучених чиновників цієї напівживої держави, до розкішного палацу папського нунція, а також — за посередництвом секретарів єврейських громад — до Вільна, Кракова, а навіть до Альтони й Амстердама. Читає їх єпископ Дембовський, мерзнучи у своєму дірявому палаці в Кам’янці, читають їх рабини львівського й сатанівського кагалів Хаїм Коген Рапапорт і Давид бен Абрагам, без кінця висилаючи один одному листи, повні недомовок, адже всю цю незручну й ганебну справу непросто описати чистими священними словами гебрайської мови. Нарешті, читають їх турецькі чиновники, аби бути в курсі того, що діється в сусідній державі, а до того ж у них свої справи з місцевими землевласниками. Всі потребують звісток.
Шпигуни — королівські, церковні та єврейські — повідомляють, що Яків дорогою завернув до Королівки, де народився і де досі живе чимало його рідні, зокрема дядько Янкель, місцевий рабин, і його син Ізраель із дружиною Соблею.
Тут, згідно з доносами, його послідовниками стає ще двадцять осіб, переважно родичі. Всі урочисто записують свої імена на аркуші, таким чином обіцяючи триматися своєї віри, не зважаючи ні на які переслідування й нічого не боячись. Зобов’язуються також перейти в іншу віру разом із Яковом, якщо виникне така потреба.
