Книги Якова - Ольга Токарчук
Рапапорт розплющує очі, бачить, як Пінкас похилився, наче зламане дерево, і каже до нього:
— Плач, брате, плач. Твої сльози очистять рану, і вона швидко загоїться.
Але Пінкас знає, що такі рани не загоюються ніколи.
14
Про Кам’янецького єпископа Міколая Дембовського, який не знає, що є пішаком у грі
Єпископ Дембовський переконаний, що є важливою персоною. А ще гадає, що житиме вічно, бо вважає себе людиною чесною і справедливою, саме такою, про яких оповідав Христос.
Якщо глянемо на нього очима Єнти, побачимо, що в певному сенсі він правий. Нікого не вбив, не зрадив, не зґвалтував, убогим щонеділі роздавав милостиню. Вряди-годи має тілесні спокуси, але треба визнати, що мужньо їх поборює, а коли раз трапилося, що піддався, швидко про це забув і більше не згадував. Гріх сильнішає, коли думаєш про нього, ялозиш у голові, уявляєш, бідкаєшся над ним. Чітко-бо сказано: треба спокутувати й забути.
Єпископ має певну схильність до надміру, але виправдовує це слабким здоров’ям. Хотів би зробити щось хороше для світу, тому дякує Богові, що став єпископом — як-не-як, це вже якийсь шанс.
Він сидить за столом і пише. У нього круглясте м’ясисте обличчя й повні вуста, які можна було б назвати чуттєвими, якби не те, що вони належать єпископу. Ще в нього світлі шкіра й волосся. Іноді від тепла чи надмірного руху він червоніє й тоді виглядає як варений рак. Поверх рочети він накинув теплу вовняну моцету[98], а стопи гріє хутряними капцями, які спеціально пошили жінки, щоб у нього не мерзли ноги. В його палацику в Кам’янці завжди холодно, тепло звідси кудись вивітрюється, вічно шугають протяги, хоч вікна маленькі й усередині панує напівтемрява. Вікна його кабінету виходять на вуличку біля самої стіни костелу. Єпископ бачить, як там б’ються двоє жебраків, один починає лупцювати другого палицею, той другий верещить писклявим голосом, приєднуються інші жебраки, зчиняється галас, якого єпископські вуха неспроможні витримати.
Єпископ намагається написати:
Шабса Дзвінці
Шабса Звинянці
Шабсасвинці
Шабсасвинянці
Шабсадзвінники
Шабсасвинки
Врешті-решт звертається до ксьондза Пікульського, худорлявого сорокалітнього чоловіка з сідим волоссям, якого за рекомендацією єпископа Солтика делегували сюди як експерта в особливій справі. Він працює при свічці за нещільно причиненими дверима, і його велика голова, що зневажає м’які перуки, відкидає довгу тінь на стіну.
— То як же це врешті-решт пишеться?
Ксьондз Пікульський підходить до столу. За останні роки, відколи ми його бачили під час рогатинського обіду, риси його обличчя стали різкішими; він свіжо поголений, на грубому підборідді помітні порізи. Що то за криворукий цирульник? — гадає собі єпископ.
— Найкраще, Ваша Ексцеленціє[99], писати «контрталмудисти», бо ж вони проти Талмуду виступають. Це — єдина певна річ. Та й безпечніше так для нас. Нащо нам втручатися в їхні суперечки? А народ каже на них «сабсацвіанці».
— І що ти думаєш про це, отче? — питає єпископ, вказуючи на лист, що лежить перед ним на столі. Цей лист — від старійшин єврейської громади Лянцкоруня та Сатанова, і в ньому рабини просять втрутитися у справу відступництва від законів Мойсеєвих та наруги над прадавніми традиціями.
— Схоже, самі вони з тим упоратися не можуть.
— Ідеться про ті неподобства, що чинилися в якійсь корчмі? Теж мені причина.
Пікульський замовкає на хвилинку, здається, ніби він щось рахує подумки. Може, так і є. Потім сплітає пальці й каже, не дивлячись на єпископа:
— Мені здається, вони просто хочуть показати нам, що з тими єретиками не мають нічого спільного.
Єпископ тихо прокашлюється, нетерпляче смикає ногою, і ксьондз Пікульський розуміє, що той чекає продовження.
— Так само, як у нас є катехізис, у євреїв є Талмуд. Це, можна сказати, коментар до Біблії, але особливий, бо в ньому йдеться про те, як дотримуватися законів і приписів Мойсеєвих.
Ксьондз говорить енергійно, радіючи, що нарешті може сяйнути знанням, що його громадить уже давно. Відтак поглядає на єпископа й запитально здіймає брови.
Той ледь киває, і ксьондз підсувається ближче. Від нього віє затхлістю — бідолаха живе на першому поверсі, — а ще лугом, мабуть, від цирульника, який його так халтурно поголив.
— Багато століть тому його писали їхні рабини і все там детально розтлумачили: що можна їсти, а що ні, і коли саме. Без цього вся їхня складна конструкція розсипалася б.
— Ти ж казав мені, що всі їхні закони — в Торі, — нервово перебиває його єпископ.
— Але після поруйнування Єрусалимського храму, коли євреї опинилися у вигнанні, було непросто триматися Тори. Чужий край, інший клімат. До того ж ті закони дуже конкретні, вони стосуються їхнього прадавнього пастушого способу життя. Світ змінився, тому написали Талмуд. Згадайте собі, Ваше Преосвященство, Четверту книгу Мойсеєву. Там — про сурми і військо, про вождів племен, про намети…
— Ну, так, — зітхає єпископ, дещо неуважно слухаючи.
— Той Франк стверджує, що все воно — брехливе.
— Дуже серйозний закид. І Тора теж?
— Тора йому не заважає, але їхньою святою книгою є Зогар.
— Це я вже знаю. І чого вони хочуть цього разу?
— Хочуть, щоб цього Франка покарали. У Лянцкоруні талмудисти побили цих своїх єретиків і подали на них до суду за «гріх адамітів», а самі наклали на них прокляття. Що вони ще можуть удіяти? Тому й звертаються до нас.
Єпископ піднімає голову:
— Гріх адамітів?
— Знаєте, отче єпископе… — починає Пікульський і раптом заливається рум’янцем, прокашлюється, а єпископ, наче змилосердившись, дозволяє йому не закінчувати цього речення.
— Того Франка з в’язниці довелося випустити, — вже спокійніше продовжує Пікульський, — але він там, у турків, далі робить своє. У єврейський піст промовляв із воза, що в них, мовляв, правдивий Бог і вони в нього вірять, то чого ж їм ховатися? Сказав так: «Ходімо, відкриймося, покажімося всім. Хай нас побачать». А далі — в той їхній суворий піст — наливав усім горілку, пригощав свининою та тістечками.
Звідки їх стільки взялося? Так раптово? — міркує єпископ, ворушачи пальцями в хутряному капці. Він і раніше чув, що якісь євреї-розкольники відмовляються чинити згідно з приписами Тори, твердячи, що ті приписи втратили чинність, відколи прийшов Месія. Але що нам до того? — роздумує єпископ. Вони — чужі, їхня релігія чудна й викривлена. Це внутрішня суперечка, то хай і гризуться. Але це ще не все: кажуть, що вони практикують магію і закляття, що намагалися видобути вино зі стіни за допомогою таємних
