Книги Якова - Ольга Токарчук

Про польську принцесу Ґітлю Пінкасівну

Прекрасна Ґітля — то єдина донька Пінкаса, секретаря львівського рабина Рапапорта. Дівчині трохи бракує клепки, вона завдавала батькові постійних прикрощів, тож той віддав її до своєї сестри в Буську, щоб вона подихала здоровим сільським повітрям і не впадала всім в очі.

Те, що вона красива, — теж біда, хоч зазвичай це тішить батьків. Гітля висока, струнка, з довгастим смаглявим обличчям, повними вустами й темними очима. Ходить недбало, якось чудернацько вдягається. Ціле літо гуляла вологими лугами за містом, декламувала вірші, самотньо вешталася цвинтарем, завжди з книжкою в руці. Її тітка вважає, що так воно закінчується завжди, якщо навчити дівчину читати. Батько Ґітлі необачно це зробив, і ось наслідки. Вчена жінка — то великий клопіт. Хто при здоровому розумі сидить на кладовищі? Дівчині дев’ятнадцять, їй давно час заміж, та й зиркають на неї допитливо і парубки, і старші чоловіки, але хто таку захоче? Кажуть, наче дозволяла деяким хлопцям її облапувати. То було за цвинтарем, біля дороги до лісу. Хтозна, чи там не було чогось більшого.

Мати Ґітлі померла, коли дівчинці було кілька років. Довгий час Пінкас був удівцем, але кілька років тому взяв собі нову дружину, яка терпіти не могла пасербиці. Це було взаємно. Коли мачуха народила близнюків, Гітля вперше втекла з дому. Батько знайшов її в корчмі на рогатках Львова. Молоденька дівчина підсіла до картярів і радила то одному, то другому. Але не справляла враження мандрівної шльондри. Говорила гарною польською, видно було, що вчена, добре вихована. Хотіла їхати до Кракова. Була добротно вбрана, у найкращу сукню, і поводилася так, ніби на когось чекала. Корчмар гадав, що то якась велика пані, яка втрапила в халепу. Розповідала, що вона правнучка польського короля і батько знайшов її в кошику, вимощеному лебединим пухом, а лебідка годувала її своїм молоком. Слухачі більше сміялися з того лебединого молока, ніж із кошика. Батько ввірвався до корчми і привселюдно вліпив їй ляпас. Потім силою посадив її на підводу й повіз у бік Львова. Бідолашний Пінкас досі чує регіт і сороміцькі жартики відвідувачів тієї корчми. Тому вирішив якнайшвидше видати доньку заміж. За першого, хто їі захоче, поки вона — як він сподівався — незаймана. Винайняв найкращих свах, і одразу знайшлися охочі з Озерян і Чорткова. І тоді Ґітля почала ходити на сіно з хлопцями, до того ж так, аби всі це бачили. Робила це навмисно, щоб відвернути шлюб. І вдалося: обидва кандидати на чоловіка щезли з обрію. І той, що з Озерян, і той, що з Чорткова, — чутки ширяться швидко. Тепер вона жила в окремій прибудові, наче прокажена.

Але взимку того фатального року Ґітлі пощастило чи, може, навпаки, не пощастило: на шляху з’явився караван саней, і прибульці зупинилися на ніч у містечку. Тітка Ґітлі, у якої саме гостювала ще й Ґітлина мачуха з двома близнюками, вічно голодними й патлатими, наче Ісав, зачинила цілу свою родину в хаті, замкнула віконниці й звеліла всім молитися, аби голоси тих безбожників, чого доброго, не сягнули їхніх невинних вух.

Ґітля, попри спротив тітки й мачухи, накинула на себе гуцульський кептарик, що його отримала від батька, і вийшла на сніг. Брела снігом до дому рудого Нахмана, де зупинився Володар. Чекала надворі разом з іншими, видихаючи, як усі, хмаринки пари, що затуляли обличчя, і притупуючи на холоді. Нарешті Володар на ймення Яків вийшов зі свитою. Вона схопила його за руку й поцілувала. Яків вирвав руку, але Ґітля розпустила своє красиве густе волосся й сказала те, що завжди: «Я — польська принцеса, онука польського короля».

Присутні вибухнули сміхом, але на Якова це справило враження, тож він зупинився й уважно поглянув дівчині просто в очі. Що він там побачив, невідомо. Відтепер вона йшла за ним крок у крок, не відступаючи ні на мить. Кажуть, ніби Володар був нею вельми задоволений. Завдяки їй — так стверджували — Володар міцнішав; та й їй велика сила була послана небом, вона відчувала її в собі. Якось один лайдак накинувся на Володаря, то вона так його вперіщила, що той впав у сніг і довго не міг очуняти. Отак вона стерегла Якова, як вовчиця, аж до тієї фатальної ночі в Лянцкоруні.

Про Пінкаса та його соромливий розпач

Коли Пінкас з’являється у Рапапорта, воліє не потрапляти йому на очі, скрадається нишком, гнеться над паперами, які переписує. Його майже не видно. Але рабин, попри його вічно ледь прикриті повіки, бачить краще, ніж багато парубків. Пінкас постійно відчуває на собі його погляд, пекучий, наче кропива. Нарешті настає та мить: рабин велить Пінкасові прийти до нього на розмову. Питає його про здоров’я, про синів. Чемно, ласкаво, як завжди. Нарешті, дивлячись убік, починає:

— Чи правда те, що… — і замовкає. Пінкасові стає незатишно, в його шкіру впинаються сотні пекельно розпечених голок.

— Мене спіткало нещастя.

Ребе Рапапорт лише скрушно киває головою.

— Чи знаєш ти, що вона більше не єврейка? Чи знаєш ти це?

Рапапорт каже, що Пінкасові вже давно треба було з цим щось робити — ще тоді, коли вона почала називати себе польською принцесою, а може, й раніше. Всі бачили, що з нею коїться щось недобре, що в неї вселився якийсь дибук. Що вона стала розв’язною, вульгарною і зухвалою.

— Коли вона почала дивно поводитися? — питає рабин.

Пінкас довго думає і відповідає: відколи померла мати. Мати помирала довго й тяжко, в грудях у неї була пухлина, що розлилася на ціле тіло.

— Певно, що тоді, — каже рабин. — Довкола душі, що помирає, витають сонми неприкаяних темних душ. Шукають шпарину, крізь яку можуть пролізти в людину. Розпач ослаблює.

Пінкас слухає, затамувавши подих. Визнає, що рабин правий. Він — мудрий чоловік. Пінкас розуміє його логіку, він і сам сказав би іншому щось таке у схожій ситуації: коли в кошику зіпсувався один фрукт, треба його викинути, аби не занапастити решту. Але тепер, коли він дивиться на самовпевненого, хоч і співчутливого Рапапорта з вічно прикритими повіками, думає, що, можливо, є щось, чого цей великий мудрий чоловік не бачить. Може, є незбагненні закони, може, не все записано в книгах, може, слід записати туди щось