Книги Якова - Ольга Токарчук
Шпигуни знають і про Єнту, що лежить у дровітні біля будинку. Про неї вони пишуть: «якась свята стара», «стара жінка, що не хоче померти», «відьма, якій триста років».
Саме до неї передусім іде Яків.
Собля веде його до дровітні, відчиняє двері й показує те, про що він просив, тільки-но прибувши. Яків стоїть приголомшений. Дровітню перетворили на врочисту світлицю, на стінах висять килими, ткані місцевими селянами, — смугасті й кольорові; такими ж килимами встелена й підлога. Посередині стоїть ложе з гарною вишиваною постіллю, вже трохи запилюженою; Собля змітає з неї рукою якісь билинки й павутиння. З-під ліжника визирає людське обличчя, поверх грудей лежать руки з білими кістлявими долонями. У Якова, ще веселого, з наготованими на язиці жартами, підкошуються ноги. Це його бабуся. Всі — Нахман і Нуссен, ребе Мордке, старий Моше з Підгайців, який також прибув, щоб привітати Якова, — нахиляються над Єнтою. Яків спершу стоїть мов закам’янілий, потім починає театрально схлипувати. До нього приєднуються інші. Собля стоїть на порозі, щоб не заходили ніякі допитливі зіваки. Люди заповнюють їхнє невелике подвір’я майже вщерть: бліді, бородаті, в хутряних шапках. Притупують на свіжому снігу.
Це — мить слави для Соблі; вона пишається, що Єнта виглядає так гарно.
Вона затріскує двері й входить усередину, щоб звернути увагу присутніх на те, як ледь помітно тремтять Єнтині повіки, як рухаються під ними очні яблука, як її очі мандрують якимись незбагненними світами.
— Вона жива, — каже Собля заспокійливо. — Ось, торкнися її. Навіть трохи тепла.
Яків слухняно торкається пальцем долоні Єнти. Швидко відсмикує руку. Собля хихоче.
Ну, і що ти, Мудрий Якове, на таке скажеш?
Не таємниця, що Собля, дружина Ізраеля, неприязно ставиться до тих, що називають себе правовірними. Бо ніякі вони не правовірні, а лише каламутять воду. Як багатьом жінкам, Яків їй неприємний. Особливо коли молиться — без тфелінів! При цьому він крутиться довкола власної осі, клацає зубами. Ярмаркові фокуси, гадає собі Собля. Яків велить їй іти до ґойської крамниці — бо вище починається ґойська частина села — по християнський хліб. Собля відмовляється. Тож хліб приносить хтось інший. Яків починає всіх ним частувати, а деякі так осміліли, що простягають руки по той хліб, чинячи святотатство. Або ж зненацька завмирає і починає дослухатися, ніби чує якісь голоси. Решті вони нечутні. Бурмоче нісенітниці якоюсь невідомою мовою: наприклад, повторює «з-з-з», тремтячи при цьому цілим тілом. Що це може означати, Собля не знає, та й ніхто не знає, але його послідовники ставляться до цього вкрай серйозно. Моше з Підгайців пояснює Ізраелеві, що це значить «Маасім Зарім, Маасім Зарім», тобто «Чужі Вчинки». Іншими словами — це те, від чого слід починати. Чужі Вчинки є дивними, на перший погляд незбагненними діями, що їх не розуміють невтаємничені, але посвячені знають іній сенс. Треба робити все те, що досі було заборонене. Звідти — той нечистий християнський хліб.
Ізраель думає про це цілий вечір. Якщо настала така довгождана епоха Месії, то Яків правий: закони Тори, закони цього світу, втратили силу. Тепер усе навпаки. Ізраеля лякає ця думка. Він сидить на лаві з роззявленим ротом і дивиться, яким чудним зненацька стає світ. Йому паморочиться в голові. Яків на подвір’ї обіцяє, що тих «чужих учинків» ставатиме все більше, і їх слід робити старанно, впевнено. Порушувати давній закон необхідно, лише це може пришвидшити спасіння. Ввечері Ізраель просить того ґойського хліба й жує його повільно, старанно, спокійно.
Собля ж — надзвичайно практична людина, її не цікавлять такі справи. Якби не її здоровий глузд, вони вже давно померли б з голоду, адже Ізраеля хвилюють лише такі речі, як тіккун, девекут, спасіння світу і так далі. Крім того, у нього хворі легені, і він навіть дров нарубати як слід не може. Собля наказує нагріти води, щоб запарити курчат, керує приготуванням жирного бульйону, робить свої справи, їй допомагає енергійна восьмилітня Песеле; вони схожі як дві краплі води. Собля годує ще одну дитину — Фрейну. Дитя має неймовірний апетит, тому-то Собля така худа. Решта дітей гасають по хаті.
Соблі було б цікаво глянути на дружину цього неприємного кузена, якого вона мусить приймати вдома. Кажуть, вона народила донечку. Чи приїде вона коли-небудь до Польщі, чи приєднається до свого чоловіка? Яка вона на вигляд? А якою є та родина в Нікополі? Чи правда, що Яків багатий і в нього там свій виноградник? Тоді чого він тут шукає?
Першого дня на все бракує часу. Якова безперервно оточують люди, торкаються, смикають за рукави, він звертається до присутніх із довгою промовою, повною приповідок. Яків проповідує цілковито нову релігію, до якої треба прийти через Ісава, тобто християнство, так само, як Шабтай ввійшов до Ісмаеля, себто турецької віри. Адже шлях спасіння полягає в тому, щоб вилускати з усіх цих релігій зерна осяяння і поєднати їх в одне велике Боже одкровення, Тору де-Ацілут. У цій остаточній релігії всі три віри будуть з’єднані воєдино. Дехто з присутніх, чуючи це, спльовує в сніг і йде геть.
Відтак починається застілля, після якого Яків — чи то через втому, чи через алкоголь — одразу йде спати. Ясна річ, не сам, бо в домах сабатіанців діють приписи особливої гостинності. Гріти Якова приходить молодша донька Моше, який живе за кладовищем.
Щойно розвиднілося, Яків велить відвести його на пагорб, до печер. Там каже супутникам його зачекати, а сам зникає в лісі. Знов починається те притупування в снігу. Гурт зібрався чималий, прийшли й ґої з села, питають, що тут діється. Згодом розповідатимуть усім цікавим: «Приїхав якийсь єврей учений з Туреччини, їхній святий. Високий, у турецькій шапці, носатий такий». І йдуть до нього люди з села, чекають у гаю, переконані, що він там розмовляє з підземними духами. Коли Яків повертається, вже вечоріє, а з настанням сутінків починає сніжити. Повертаються до села цілим товариством, веселі, хоч і змерзлі, задоволені, що на них уже чекає гарячий бульйон і горілка. Вранці рушають далі — на Хануку до Озерян.
Шпигуни вже добре знають, що відбувається далі: той пророк, Яків, зупиняється на два тижні в Симхи бен Хаїма й починає бачити світло над головами деяких вірних. Це — німб, у декого зеленкуватий, у декого блакитний. У Симхи та його брата є це світіння над головами. Це означає, що вони — обрані. Кожному хотілося б мати такий німб,
