Книги Якова - Ольга Токарчук
Навіть у корчмі на нього сичать, хоч Хаїм добре платить. Корчмарка, не надто ґречна, цідить крізь зуби. Тоді Яків каже їй, аби вона вийняла з кишені злотого. Та стоїть здивована.
— Звідки б він там узявся?
Яків наполягає й каже їй засунути руку до кишені — і це в присутності багатьох свідків. І корчмарка виймає звідти монету. Не надто цінну, відколи її фальшують, але все одно гроші. Дивиться на неї дещо збентежено і вже збирається йти, але Яків міцно тримає її за плече.
— Ти ж добре знаєш, звідки вона в тебе, — каже він, дивлячись кудись понад головами невеликого гуртика роззяв, який вже встиг зібратися.
— Мовчи, пане, — просить вона і виривається.
Але Яків не слухає і продовжує, задерши голову догори, аби всі присутні почули:
— Від шляхтича дістала, того, з яким учора грішила.
Люди вибухають сміхом, гадаючи, що то вигадка, але корчмарка, на диво, все підтверджує і зникає, залившись рум’янцем.
Тепер заклик Якова стає зрозумілим, виразним, наче сліди на снігу від підошов тих, що не потрапили досередини й мусять про все розпитувати в інших. Ідеться про те, щоб з’єднати воєдино три релігії: юдейську, мусульманську та християнську. Перший, Шабтай, відчинив двері в іслам, другий, Барухія, проклав дорогу до християнства. Що найбільше дратує слухачів, що викликає тупіт і крики? Те, що через віру в Назарянина треба перейти, як через ріку. І те, що Ісус був оболонкою Месії правдивого.
В обідній час ця думка здається ганебною. Після обіду про це вже можна поговорити. Під вечір вона стає прийнятною, а пізнім вечором — очевидною.
Вночі виринає ще один аспект цієї думки, який доти вислизав з уваги: що в мить хрещення перестаєш бути євреєм, принаймні для інших. Стаєш людиною, християнином. Можна купити землю, відкрити крамницю в місті, посилати дітей до різних шкіл… Від широти можливостей паморочиться в голові. Це те саме, що отримати чудесний несподіваний подарунок.
Охоронниці Володаря
Шпигуни помітили, що ще від Озерян Якова супроводжує дівчина, а згодом до неї приєдналася ще одна. Вони буцімто мають його оберігати. Одна, родом із Буська, — миловида, ясноволоса, весела, завжди ступає на півкроку позаду нього. Друга, Ґітля, — львів’янка; висока, мовчазна й гордовита, як цариця Савська. Кажуть, буцімто вона — донька Пінкаса, писаря львівської громади, але сама вона твердить, що в ній тече королівська кров, бо її дід викрав польську королівну. Вони сидять обабіч Якова, як янголи-охоронці поруч зі своїм Володарем, на їхніх плечах красиві хутра, на головах шапки, оздоблені коштовним камінням і павиним пір’ям. При боці — невеличкі турецькі мечі в піхвах із бірюзою. Яків сидить між ними, наче між колонами храму. Невдовзі та темніша, Ґітля, стає його справжнім щитом, пробивається наперед і перекриває своїм тілом доступ до нього, палицею стримує натовп. Руку про всяк випадок тримає на руків’ї меча. Дуже швидко шуба починає їй заважати, тож вона змінює її на червоний військовий кунтуш, прикрашений білим позументом. її непокірне густе темне волосся вибивається з-під хутряної військової шапки.
Яків ніде без неї не дасть собі ради, ночує з нею, як із дружиною. Вона є буцімто його хоронителькою, даною йому Богом. Вона йтиме з ним Польщею, охоронятиме його. Бо Яків боїться, він не сліпий і бачить за спинами своїх послідовників мовчазний натовп, який плює, зачувши його ім’я, а під ніс бурмоче прокльони. Нахман також це бачить, тому наказує щоночі довкола дому виставляти сторожу. Нерви Якова заспокоюють лише дзбан вина і прекрасна Ґітля. Сторожа чує крізь тонкі дерев’яні стіни хати хихотіння та любовні зойки. Нахманові це не подобається. Та й Моше, рабин із Підгайців, застерігає, що таке зухвальство зайве і лише під’юджує злі язики. Зрештою, він і сам, віднедавна вдівець, зиркає ласим оком на дівчат. Ґітля всіх нервує. Бундючиться, поглядає звисока на інших жінок. Найбільше її не терплять Хаїм із Варшави та його дружина Віттель. У Львові Яків, дарма що неохоче, розпрощався з тією ясноволосою, але Ґітлю вирішив лишити при собі. Втім, ту першу невдовзі замінила інша.
Подорож триває цілий місяць. Щоразу інше місце ночівлі, інші люди. У Давидові Яків вітається з Елішею, як із батьком. Шор стоїть у великій хутряній шапці, обабіч нього — сини. Тремтливою рукою Шор вказує на дивне світіння над головою Франка. Що довше вони на нього дивляться, то яскравішим воно стає. Присутні стають навколішки на снігу.
Коли він ночує в Рогатині у Шорів, старий Еліша просить його привселюдно:
— Покажи-но, Якове, свою силу. Ми знаємо, що ти її здобув.
Але Яків відмахується, каже, що втомлений, що час спати після довгих диспутів, і піднімається сходами нагору, до свого покою. І тоді присутні бачать, що на дубових сходинах залишився слід його стопи, наче випалений, видовбаний у дереві. Відтоді люди приходять туди дивитися на той слід у побожному мовчанні. У Рогатині також зберігають його турецьку вишивану пантофлю.
Шпигуни, вислані львівською єврейською громадою, старанно занотовують зміст нової молитви, що її привіз із собою Яків Лейбович Франк, так само, як і факт, що він обожнює каймак та турецькі солодощі з кунжуту й меду. Його товариші завжди мають їх у своєму багажі. Мова молитви — це суміш гебрайських, іспанських, арамейських і португальських слів, тому всього зрозуміти не може ніхто. Але саме через це молитва звучить таємничо. Звернена вона до якогось «Сеньйора Санто», співається в ній «Dio mio Baruchja». Випадково почуті уривки шпигуни намагаються скласти докупи, і виходить у них щось таке: «Щоб пізнали ми
