Книги Якова - Ольга Токарчук
— Я ще не дописав звіт для Вашої Ексцеленції, — несподівано починає виправдовуватися Пікульський. — Зогар — це теж коментар, але інакший. Так би мовити, містичний. Він стосується не так приписів, як питань народження світу і самого Бога…
— Блюзнірство, — перебив його єпископ. — Повернімося до роботи.
Але Пікульський не рухається. Він молодший за єпископа років на десять, а може, й більше, але виглядає старим. Все через те, що він такий худий, вирішує єпископ.
— Добре, що ви, Ваше Преосвященство, послали по мене до Львова, — каже ксьондз Пікульський. — Я до ваших послуг, і ви, Ваша Ексцеленціє, либонь, не знайдете кращого за мене знавця євреїв і тієї їхньої єресі.
Кажучи це, Пікульський заливається рум’янцем, прокашлюється і ховає погляд. Мабуть, розуміє, що переборщив і піддався гріху гордині.
Але єпископ не відчуває його збентеження. «Чому ж я так мерзну? — все непокоїться він. — Кров неначе не доходить до найдальших закутків тіла. Якось повільно вона тече. Чому ж моя кров така млява?»
Єпископові набридли проблеми з місцевими євреями. Що вони за таке диявольське, підступне і вперте плем’я? Не встигнеш їх вигнати, як вони повертаються кружними стежками. Не бере їх жодна сила, крім хіба що якоїсь найпотужнішої, нездоланної. Нема на них ради.
Чи не єпископ домігся королівського декрету проти євреїв у 1748-му, себто на восьмий рік свого перебування в сані? Так він уже баки забив королю, стільки вже листів і суплік вислав, що король урешті видав розпорядження: протягом двадцяти чотирьох годин євреї з Кам’янця мали покинути свої доми. Будинки потім було продано на користь міста, а школу зруйнували. Свій інтерес у тому мали купці-вірмени, яким євреї заважали робити ґешефти, занижуючи ціни, продаючи товар із рук чи потай. Згодом вірмени єпископові щедро віддячили. Але проблема не зникла. Вигнані з Кам’янця євреї переселилися до Карвасарів та Зіньківців, негайно порушивши заборону селитися ближче, ніж за три милі від міста. Але ніхто не мав сили їх судити, і влада дивилася на це крізь пальці. А вони й далі щодня з’являлися в місті, щоб бодай трохи поторгувати. Відправляли своїх жінок. Найгірше те, що покупці самі їхали поближче до них, і так у Зіньківцях за Смотричем утворився нелегальний базар, що конкурував із ринком у Кам’янці. Знову посипалися скарги на євреїв, зокрема на те, що єврейки з Карвасарів приносили пекти свої бублики до пекарні, хоч то було заборонено. «Чому я мушу витрачати на це час?» — думає єпископ.
— Вони кажуть, що закони Тори їх уже не стосуються, — править далі своє ксьондз Пікульський. — І що єврейська релігія, оперта на Талмуд, — фальшива. Що жоден Месія більше не прийде і євреї даремно його чекають… І ще кажуть, що Бог існує у трьох особах і цей Бог перебував у людському тілі.
— О! Оце вони праві, — зрадів єпископ. — Месія не прийде, бо вже прийшов. Але ж ти не стверджуватимеш, що вони вірять в Ісуса Христа? — Його Преосвященство перехрестився. — Подай-но мені лист від тих диваків.
Він уважно розглядає лист, ніби шукаючи там якихось особливих прикмет: печатей, водяних знаків…
— Вони знають латину? — здивовано запитує єпископ, читаючи лист від контрталмудистів, написаний явно вченою рукою. Хто їм це пише?
— Кажуть, якийсь Коссаковський, але з яких Коссаковських, того не знаю. Вони йому добре платять.
Про те, як ксьондз Хмельовський боронить перед єпископом своє добре ім’я
Ксьондз Хмельовський дрібними кроками підбігає до єпископа й цілує його руку, а той підводить очі вгору — хтозна, чи благословляє прибульця, чи з нудьги. Пікульський теж вітається з ксьондзом — незвичайно тепло, як на його вдачу. Низько вклоняється, подає йому руку і кілька разів нею потрясає. Старий ксьондзик у бруднуватій сутані, на якій бракує кількох ґудзиків (як так можна?), з потертою сумкою, у якої відірвався ремінь, і тому доводиться її тримати під пахвою, радісно сміється.
— Чув я, що панотець уже тут у єпископа звив гніздечко, — каже Хмельовський весело, але Пікульський, вочевидь, відчуває в цьому якийсь докір, бо знов густо червоніє.
Уже з порога отець декан починає своє прошення. Робить це сміливо, бо знає єпископа ще з часів, коли той був звичайним священником.
— Ексцеленціє, отче єпископе дорогий, я не прийшов даремно інкомодувати, а хочу попросити дружньої поради. Що мені робити? — драматично запитує Хмельовський.
Із сумки виймає якийсь пакунок, загорнутий у не надто чисте полотно, і кладе його перед собою, але й далі тримає на ньому руки.
Розповідає, що колись давно, коли отець декан був іще вчителем магнатського сина при дворі Юзефа Яблоновського, він мав змогу у вільний час користуватися палацовою бібліотекою. Сидів він там частенько, поки його вихованець займався іншими справами, і спрагло черпав знання з тієї бездонної криниці. Вже тоді він почав робити нотатки й переписувати цілі абзаци, а позаяк пам’ять мав чудову, то й запам’ятовував чимало.
І ось зараз, коли вийшло чергове видання його твору — ксьондз Хмельовський багатозначно постукує по пакунку, — знову спливла давня справа про те, що він буцімто вкрав і саму ідею, і багато фактів з невдалого рукопису магната. Рукопис той лежав собі на столі в бібліотеці, де ксьондз міг безкарно з нього списувати.
Хмельовський замовк, ледь переводячи подих, а єпископ, перелякавшись його завзяття, аж нахилився до нього через стіл, тривожно зиркаючи на пакунок і намагаючись згадати, в чому там була річ.
— Що це означає «списувати»? — вигукує отець декан. — Як це розуміти: «списувати»? Адже вся моя праця — це thesaurus stultitiae[100]! Я зібрав людське знання в своїх книгах, як же я мав не списувати? Як же мав не гортати чужих книжок? Та ж знання Аристотеля, Сіґібертуса[101] чи писання Августина — то не чиясь власність! Може, він і магнат, і скарбниця його аж тріщить, але знання, зрештою, належать не лише йому, їх не замкнеш на ключ і не обставиш межовими стовпами, як поле! Мало йому того, що він має, то ще й мене хоче позбавити єдиної моєї маєтності — доброго імені
