Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Рірікати? Ах, як це добре! – вигукнула дівчинка, подолавши нарешті сон, який одразу ж перейшов на господиню. – Поліклете, це просто знахідка! Як це тобі вдалося!
– Верблюд … – відновив свою розповідь хлопчик, і я раптом здивувався, зловивши себе на тому, як я в думках рахую верблюдів і якимось загадковим способом я устиг їх нарахувати щось дуже багато. Ділі каравани, хоча в моему рахунку верблюди часто падали і щезали з обліку кожного разу, коли я пригадував «один верблюд упав, другий верблюд упав», поки знову не натрапляв на «один верблюд іде, другий верблюд іде» …
– Що ж то було? – вернувся до мене в саму гущу верблюдів запит хлопчика, який миттю усіх верблюдів без сліду розпорошив у повітрі, і від того, що я нічого не зробив, аби їх втримати, мене огорнув сум, наче я втратив дах над головою, який становив мою внутрішню рівновагу, і я якимось зовнішнім розумом, наче він містився у бляшанці, а я через рурочку послуговувався ним, зрозумів, що між цим запитом і тим, який передував моїм втраченим верблюдам, минула принаймні година, хоч ніхто так і не довідався, що саме занепокоїло мешканця канделябра. Врешті, хлопчик пояснив, мовляв. це конче знати, що то таке було, бо він розповів фрагмент, і саме в цьому міститься пікантність.
– Поліклете, – озвалася дівчинка, тільки в цю мить господиня так голосно втягла повітря, аж у неї в горлянці стався вибух, який поглинув слова дівчинки.
– Вибачте, – прокинулася господиня від власного хропіння, – у мене така простуда. Така простуда. Заклало шляхи дихання. Та я дуже уважно слухаю, прошу продовжувати і не звертати на мене уваги.
– Ви не потребуєте вибачатися, – обізвався я, споді- ваючися, що це добра нагода пояснити їй, що тепер мені саме час відходити, проте господиня на моє величезне здивування вже знову спала, рівномірно посвистуючи.
– Поліклете! – почув я наново голос дівчинки, і той відтинок мого життя, в якому містилися відвідини в дитячій кімнаті, назавжди відплив у туман, бо хоч я нібито й чітко запам’ятав перебіг цього вечора, все ж мені ніяк не щастило пов’язати в ціле окремі враження і дії. Я, наприклад, виразно пригадував, що коли дівчинка вдруге вимовила «Поліклет», я зауважив величезну майже під стелю розквітлу магнолію, і вона вмить заповнила кімнату солодкавим запахом, від якого я почав чманіти, а це ж майже виключене, бож коли я входив до дитячої кімнати, магнолії там не існувало, і якби хтось пізніше вніс до кімнати кадовб із магнолією, я напевно зауважив би. І разом з тим я ніяк не здолаю подіти з пам’яті враження розквітлої магнолії в кадовбі. Ба більше, я точно пам’ятаю, Що саме, як я зауважив цю магнолію, діти почали активніше пильнувати, аби я не пішов. Можливо, я відрухово потягнувся до магнолії, що навело їх на думку, ніби я вже йду, або, може, і дійсно, я пробував підводитися, бо вони раптом заходилися пришивати мене очима до сидіння. Я не виключаю, звичайно, що вони просто розважалися, як це часто діти роблять, втямивши, як на мене діють їх погляди. Проте рушитися я вже Не спромігся.
Потім щось дивне стало коїтися з господинею. Вона то спала, то прокидалася стрибками, щоразу голосніше вибачаючися, мовляв, таке гучне пробудження у неї не від того, ніби вона неуважно слухає, а від простуди. Не знаю, перед ким вона вибачалася, перед дітьми чи мною. Оскільки вона не встигала вислухувати моїх запевнень, бо я казав, що я розумію, наскільки вона втомлена, і їй не треба передо мною вибачатися за неуважність, і з посвистом засинала, дальші її вибачення я вже вислухував мовчки, спостерігши, як її гучне спання і прокидання ані трохи не перешкоджає дітям імпровізувати. З цього я зробив висновок, що вибачення господині стосувалися таки мене. Це відкриття трохи занепокоїло мене, оскільки я ніяк не знаходив причини, чому це вона робить, та заки я це думав, господиня, як від маку, наглухо заснула, і я залишився сам з дітьми.
Немов зрадівши, що тепер їх влада наді мною необмежена, вони пожвавішали й кивнули, щоб я підсунувся ближче. Я зробив вигляд, ніби не зрозумів, але вони нагадали ще раз, показуючи, щоб я присувався разом із кріслом. Тільки крісло за той час, як я на нього сів, зачавуніло, і мені ніяк не щастило просунути його в простір між двома тапчанами, як того бажали хлопчик і дівчинка, хоч вони, допомагаючи, і шарпали мене за рукави. Вони встигли знайти на мойому одязі якісь стьожки, десь якимось чином, мені здасться, лезами порізали вбрання на смужки і заходилися їх посмикувати, стежачи, як я це сприймаю.
Імовірно, мій вираз обличчя задовольнив їх на деякий час, бо хлопчик ляснув двома пальцями і, вимовивши «геврека», знову заговорив, якимось способом настроївши весь голос на одну ноту. Він говорив без перерви доти, доки в мене почало двоїтися в очах. Мене похитувало в кріслі, хоч я намагався триматися. Згодом щось розповідала і дівчинка, виспівуючи склади, роблячи довжелезні павзи і ставлячи реторичні питання. Я стількох докладав зусиль, аби сидіти в кріслі прямо, що не зумів затримати в мозку жодного слова з її розповіді. Я усвідомлював тільки, як хитання дедалі набирає розгону, і тіло не слухається мене. Потім я побачив себе на підлозі і надо мною обличчя господаря, за вухом якого горів канделябр. Господар неймовірно швидко розкривав і закривав рот, очевидно, він щось говорив, проте я нічого не чув, хоч і як напружував слух.
Потім я йшов по вулиці. Я не знаю, як і за яких обставин я видобувся надвір. Перед очима в мене снували вогненні кружальця, у скронях калатало, ніби там у відповідь на кожний крок проносився скажений собака з бляшанкою на хвості. Я досі не збагну, як я розпізнавав будинки і навіть квартали і як мені пощастило трапити додому. Коли я, нарешті, дохилитався до хати, дружина, що вже лагодилася іти до поліції довідуватися, чи не скоїлося зі мною нового нещастя, жахнулася, як мені позападали очі, і, схлипнувши, ніби я маю вигляд мерця, почала голосно вигукувати, забувши про дітей, які спали, що зі мною і де я так довго пропадав.
Я їй показав знаками, що розповім потім, бо мені зараз важко говорити. І дійсно мене пройняла раптом така слабість, аж забракло сили без її допомоги скинути піджак, що остаточно розхвилювало дружину. Вона якось дивно глянула на мене, допомогла вивільнитися від одежини, яка чомусь виявилася пошматованою,
