Книги Якова - Ольга Токарчук

Казав, що я маю завжди його слухатися, і якщо він призначить мене злодієм, я буду злодієм. А якщо накаже мені верховодити, я маю верховодити. Він говорив мені це просто в обличчя, винний дух бив з його вуст. Я злякався його потемнілих від гніву очей і не наважився заперечити. Коли ми повернулися до кімнати, обоє літніх чоловіків плакали. Сльози стікали по їхніх щоках і губилися в бородах.

— Що ти сказав би, Єгудо, якби твій син вирушив до Польщі нести науку? — запитав я старого на прощання.

— Хай Бог його від такого боронить.

— А чому ж то?

Він знизав плечима.

— Вб’ють його. Як не одні, то другі. Вони лише чекають, поки хтось такий з’явиться.

Через два дні в Чернівцях з Яковом знову стався руах га-кодеш у присутності багатьох вірних. Вдруге впав на землю, а потім цілий день не говорив нічого, крім невиразного «з-з-з-з». Коли ми прислухалися, почули щось дуже схоже на «Маасе Зар, Маасе Зар», тобто «Чужий Вчинок». Яків тремтів цілим тілом, цокотів зубами. Потім до нього почали підходити люди, він клав на них руки, і чимало зцілилося. Було серед них і кілька наших з Поділля, які перетинали кордон легально чи потай, займаючись дрібним гендлем. Сиділи біля хати й мерзнули, наче собаки, чекаючи, поки Яків вийде, щоб принаймні торкнутися його плаща. Декого з них я впізнав — як-от Шиля з Лянцкоруня. Перекинувся з ними кількома словами і відчув тугу за домом, який вже був на відстані простягнутої руки.

Було зрозуміло, що наші в Чернівцях підтримали Якова. Його легенда набула такого розголосу, що кордони для неї не становили перепони. Здається, всі вже на нього чекають, і ніхто не в силі сказати «ні».

Останньої ночі ми знов зупинилися у Яковового батька, і я нагадав йому ту історію про гру в злодія.

І тоді старий Лейб сказав:

— Будь обережний із Яковом. Справжній злодій — це він.

Про танець Якова

У селі на турецькому боці юрмляться люди, бо сторожа не впускає до Польщі. Там начебто панує пошесть. Якісь музики, вертаючись із весілля, всілися просто на колодах, що їх мають сплавляти рікою. У них є бубни, флейти та баглами, невеличкі інструменти зі струнами, по яких вони водять смичком. Один із них вчиться грати якусь сумну мелодію, повторюючи багато разів ту саму фразу.

Яків стає біля них, скидає плащ, і його висока постать починає ритмічно рухатися. Спершу притупує ногою, але швидше, ніж грає музика: Яків наче квапить його, і той врешті неохоче підхоплює його ритм. Тепер Яків вихитується на всі боки, тупотить ногами все швидше, покрикує на музик, і вони розуміють, що той дивний чоловік вимагає, аби вони також грали. Звідкись з’являється старий чоловік із сантуром, тобто турецькими цимбалами, і коли він приєднується до музик, танець перетворюється на вихор. Яків кладе руки на плечі двох випадкових перехожих, що похитуються в такт музики, і вони вже разом починають притупувати. Бубни вибивають чіткий ритм, що лине на другий берег ріки і вниз за течією. До танцю приєднуються інші: турецькі погоничі худоби, купці, подільські селяни; всі кидають на землю дорожні сакви, знімають баранячі кожухи. Танцівники чіпляються один за одного і рухаються вервечкою, яка відтак з’єднується в коло, що звужується й вигинається. Все нові й нові подорожні спиняються, зачувши той шум і розгардіяш, теж починають похитуватися в ритм і врешті-решт, ніби у відчаї, неспроможні більше чекати й готові поставити все на карту, приєднуються до танцю. Яків веде вервечку вздовж возів і здивованих коней, спершу здалеку видно його високу шапку, але коли шапка злітає з голови, вже незрозуміло, хто тут веде танець. За ним суне Нахман, екстатично, наче святий, з піднятими вгору руками, закоченими очима, блаженною усмішкою. Якийсь жебрак, хоч і кульгавий, теж починає танцювати, шкірить зуби, витріщивши очі. Жінки сміються, бачачи його, а той їх лише перекривлює. Трохи повагавшись, до танцю приєднується молодий Шломо Шор, який разом із батьком чекав на кордоні, щоб безпечно перевести Якова на той бік; поли вовняного плаща метляються довкола його худої фігури. За ним танцює одноокий Нуссен, а далі — дещо скутий Гершеле. До хороводу приєднуються діти та слуги, на них гавкає пес, то підбігаючи до ніг, що тупотять по землі, то відскакуючи набік. Якісь дівчата, що прийшли по воду, кладуть коромисла і, задираючи спідниці, дрібно тупцяють босими ногами; вони делікатні, невеличкі, не сягають Якову й до грудей. І товста селянка в дерев’яних шкарбанах, набитих соломою, і собі починає вихитуватися, і турецькі горілчані контрабандисти рушають у танець, удаючи з себе невинних. Дедалі швидше б’є бубон, дедалі швидше тупотять ноги танцівників. Яків починає крутитися, як дервіш, люди зі сміхом падають на землю, спітнілі, розчервонілі.

Так воно закінчується.

Після всього до Якова наближається вусатий турок із прикордонної сторожі.

— Ти хто? — грізно питає він турецькою. — Єврей? Мусульманин? Русин?

— Хіба не бачиш, дурню? Я — танцівник, — відповідає йому задиханий Яків, спирається руками об власні коліна й відвертається від турка, наче показуючи йому зад.

Турок хапається за шаблю, образившись за цього «дурня», але його заспокоює старий Шор, який досі сидів на возі. Притримує його руку.

— Що це за ідіот? — питає роздратований прикордонник.

Ребе Еліша Шор відповідає, що то — Божий чоловік. Туркові це нічого не каже.

— Мені здається, він просто божевільний, — знизує він плечима і йде геть.

III

КНИГА ШЛЯХУ

13

Про теплий грудень 1755 року, тобто місяць тенет 5516-го, про країну Полін та заразу в Мельниці

Група мандрівників зупиняється на березі Дністра — низькому, південному. Слабке зимове сонце кидає червоні тіні на все довкола. Грудень навдивовижу теплий, розігрітий, не такий, як зазвичай. Повітря — наче плетінка з прохолодних і теплих повівів, що пахнуть свіжою ріллею.

Перед ними — висока стрімка стіна протилежного берега, там уже тінь, сонце обійшло боком той темний мур, на який їм доведеться видряпатися.

— Полін, — каже старий Шор.

— Польща, Польща, — повторюють радісно всі, і їхні очі всміхаються, стаючи вузькими, наче шпарини. Шломо, син Шора, починає молитися й дякувати Господові, що вони щасливо гуртом дісталися сюди. Тихо промовляє слова молитви, інші приєднуються, бурмочуть неуважно, думаючи про щось інше, попускають сідла, знімають з голів просяклі потом шапки. Час поїсти й попити. Відпочити перед переправою.

Довго чекати не доводиться.