Герострати - Емма Іванівна Андіївська
– Моя найдорожча, – озвався нарешті господар, і я знову не впізнав його голосу, ніби він говорив через дрібненькі дудочки, бо йому потрощили щелепи, і його слова радше нагадували свист, ніж говорения. – Куди ти тягнеш людину? Ми ще не скінчили розмови. Він колись іншим разом послухає дітей.
– Ви вже досить порозмовляли. Я забираю гостя тепер із собою.
– Я ж тобі кажу, ми ще не скінчили!
– Друже, не сварімося перед сторонніми.
– Та я не збираюся сваритися! Я тільки кажу тобі лишити гостя, бо ми ще не скінчили дуже цікавої розмови.
– Дрібниці. Скінчите іншим разом. Не будь таким егоїстом. Ходімте зо мною.
– Вельмишановна пані. Вибачте, тільки, власне казавши … Справа в тому, що мені треба негайно йти … У мене дуже обмежений час … Я прийшов сюди виключно, щоб… Ах ти ж, Господи, я хотів би лише довідатися про мого клієнта…
– Хіба ви не знаєте, що жінці ніколи не вільно відмовляти, – мовила господиня, кокетливо похитуючи голівкою з верхів’я свого могутнього торсу.
– Я вас чекатиму, – промимрив чоловік-поет, сумно беручися за шматок вишневого торту, і остання думка, пов’язана з господарем, яка несподівано вразила мене, була: і як це я досі не помітив, що він, властиво, дрібної будови?
– Ну, от, – сказала господиня, вигортаючи мене зі стьобаної золотом ряднини над дверима, у яку я заплутався, переступаючи поріг дитячої кімнати. – Ви самі побачите! На власні очі!
І через її голову я побачив на стінах дитячої кімнати спочатку кольорові репродукції Нофретети, коня Кіріко й розп’яття Далі, а тоді й цілий шерег інших, які злилися в одну суцільну смугу. Розп’яття Далі в бронзовій акантовій рамі нагадало мені антикваріят, і я ще раз винувато усвідомив, що мені належало б уже давно піти звідсіля, адже мене чекала дружина, і доведеться їй щось говорити, де я пропадав стільки часу, та господиня від самого порога дитячої кімнати тримала мене під руку.
Вона шлюзувала мене через кімнату, ніби боячися, що я розчинюся в повітрі, як тільки вона відпустить мене, і від того, як вона тримала мене під руку, мені закладало горлянку і на весь зір поширювалася стіна, обвішана паперовими й олійними репродукціями. Серед цих репродукцій, крім Далі, виділялися об’ємом у роззолочених рамах дві олійні копії з Ван Дайка. Перед ними на приступцях у стіні, десь на лікоть від підлоги, горіли такі ж канделябри, як і в кімнаті, з якої ми щойно увійшли. Ці канделябри чимось дуже нагадували голляндські кахльовані печі сімнадцятого століття, ствердив я і відчув себе одразу якось певніше. Найперше – не забігати думкою наперед. Дружина чекатиме, отже щось вигадувати неминуче, однак пощо зараз сушити собі цим голову? На це ще прийде час. Ну а потім. Зрештою, я все таки натрапив на людину, яка знала мого відвідувача. Яка пообіцяла розповісти про нього все, якщо, звичайно, я… Збирач автографів.
– Як ви гадаєте? Ви погодитесь зі мною, ви мусите зі мною погодитися! – воскресла біля мене господиня, і я ще раз по-інакшому побачив дитячу кімнату. Я відзначив, що стіни обклеєні брунатно-золотими шпалерами, і такої ж фарби килими, і стоячі лямпи біля дитячих ліжок, і цей колір повторюється і на абажурах лямп на нічних столиках і на тих, що стоять біля тапчаноподібних дитячих ліжок. Якої дивної форми нічні столики, вернувся я поглядом до шестикутних, як мені здалося, інкрустованих перлямутром покришок, кожну з яких оздоблювали бльокноти, олівці і плетена тарілка з яблуками й кексами.
– Ви просто таки мусите! – закінчила біля мене господиня сентенцію, якої мені не довелося почути і на яку я вже автоматично готувався щось відповісти, симулюючи увагу, та своєчасно зауважив, як на мене в чотири ока дивляться з ліжок діти в світлих піжамах, і, хоч у дівчинки явно злипаються очі від сну, який вона перемагає, а у хлопчика синяві кола під очима, які він то швидко заплющує, то примружує, вони розбирають мене по частинках, і мені ліпше промовчати. Отже я промовчав.
– Мамо, – протягла дівчинка, все ще нижучи мене поглядом, – нехай цього разу починає Поліклет. Мій розум сьогодні дуже втомлений. Я обмежуся покищо слуханням. Можливо, згодом я включуся в імпровізацію. А тепер я зосереджуватимуся.
– Радість моя, – проспівала господиня, нахиляючися до дівчинки, аби прошепотіти їй щось на вухо, і, зауваживши, що рвонула і мене за собою, випустила нарешті мою руку і пучками поторкала свою зачіску:
– Ви дозволите, коли я ляжу? Я відчуваю, як після сьогоднішнього вечора я в стані сприймати імпровізації тільки лежачи. Ви, сподіваюся, не заперечуватимете?
Я не заперечував.
Господиня присунула мені наче з повітря крісло, якого я досі не зауважив у кімнаті, майже впритул до ліжка, щоб я сів, а сама поклалася впоперек у ногах дівчинки.
– Починати? – спитав хлопчик, зручніше вмощуючи під голову подушку. Його погляд ховзнув по мені, на цей раз уже не зупиняючися, і зачепився на одному з канделябрів. – Так, – зовсім по старечому зідхнув хлопчик, ніби він не вперше імпровізував перед чужими, – в кімнаті, до якої рідко заходили, жив у канделябрі малесенький верблюд. Завбільшки з сочевицю. Його бачили, лише коли запалювали свічки, а це траплялося тільки на свята. Прибиральниця весь час забувала його вичистити з канделябра, а, може, вона й просто шкодувала непоказне сотворіння, і верблюд продовжував там жити. Удень верблюд спостерігав, що відбувається в кімнаті, а під вечір він втомлювався і писав щоденник про домашніх. Прийшла осінь, і у вікна почали залітати пташки у гості до верблюда, і він читав їм свої дуже цікаві спогади, заки пташки вирушали у вирій. Саме в цей час у канделябрі з’явилося щось дуже маленьке, пухнате і біляве, що стало вистискати верблюда з його помешкання, і верблюдові ніяк не щастило встановити, що ж то таке. Справді, що ж то було?
Хлопчик зробив довгу павзу. Таку довгу, аж я вирішив: він напевно скінчив, я виконав свій обов’язок, а тепер підводжуся і йду. Подякую, попрощаюся, і, хтозна, якщо мені поталанить … Однак хлопчик продовжував:
– Ніхто не знав, що то було. Ні прибиральниця, яка забувала чистити канделябр, ні діти господарів, що заходили до кімнати, ні пташки,
