Герострати - Емма Іванівна Андіївська

обличчя, налазячи на язик і дряпаючи руки. Уперто ліз угору, хапаючися за залізні дроти, повигинані повітряними вихорами каркаси. Просуватися вперед ставало дедалі важче. Сухі старечі ноги не слухалися й завадсали, а щілини в руїнах щораз вужчали. Однак старий клаптями протискував у них своє тіло, щоб здряпатися вгору до неба. Нарешті, десь на останньому поверсі він втелющився в зібганий уламок ліфту, що застряг у ліфтовому колодязі, з усіх боків затисненому руїнами, і далі вже не було куди дряпатися. Далі лишалося тільки небо. У ліфтовому колодязі, скільки сягало око, звисали, погойдуючись, обірвані канати, бантини, 3 розтрощених і перевернених уламків стель та стін сипався шутер і пісок, який далеко внизу, де його перетинало сонце, ставав веселкою. І кожний шерех повторювала і розмножувала луна аж по обрій. Старий прислухався і, крім шерехів, не почув нічого. На землі вже не існувало жодного живого сотворіння. Він глибше протиснув своє тіло в ліфт, з якого однаково погляд охоплював небо й усю землю, і помацав живіт. Йому стількох зусиль коштувало перевести подих, так тиснули з усіх боків руїни на його старече тіло, ніби пробуючи, чи він ще витримає рештки світу на своїх плечах, аж він увесь терпнув. Далі ж бо нікуди було лізти, а біль у шлунку наростав. Старий напружився, щоб звільнитися від болю, тільки старечі м’язи не слухалися. Він водив рукою по уламках стін навколо себе, шукаючи чим пробурувати тіло, щоб вийшов біль і настав кінець, і нічого не знаходив. Нарешті, на окрайчику стіни, що затуляла собою небо, він намацав заіржавілий ключ, яким заводили колись авта. Він витяг його, заваливши на себе півстіни, і, стоячи в неприродно викрученій позі, став заганяти знизу в тіло цей ключ, щоб настала смерть. Але тіло старе, висохле, як брезент, не піддавалося залізу, а, може, й стільки сили вже не мала рука, і смерть не надходила. «Старе тіло», плакав старий, ледве рухаючи головою від штукатурки і балок, що все важче натискали на нього, «ну, пробийся ж і звільни мене!», проте тіло не пробивалося.

Втомившись від сліз і напруження, старий жбурнув ключ у ліфтовий колодязь і тієї ж миті відчув, як спорожнюється його шлунок. Він тільки встиг указовим пальцем відтягти на бік байкові, ніби жіночі штані, які зауважив на собі, щоб не закаляти їх, і відчув жадане полегшення. Тепер він був щасливий.

Зосереджено стежачи, як його екскременти летіли вниз, не зачіпаючи стін, він дедалі слабше відтягав штани і розмовляв з екскрементами тоном, як розмовляють з малими дітьми: «Ви мені не брудніть штанів, ідіть собі вниз!» Він зауважив, як його тіло починало вмирати, і йому робилося легко. По ліфтовому колодязю згори з хмаросягу слідом за екскрементами летіли шутер, канати, ванни й чавунні кітли, що відривалися від горішніх стін. Старому ще тільки хотілося повернути обличчя до сонця, що стояло непорушно на обрії, випаливши все живе і залишивши самі камінні долини, як першого дня створення світу, та на нього тисли з усіх боків руїни, і йому забракло сили ворухнути старими м’язами. Вже не відчуваючи, а лише знаючи, що десь його рука ще тримає штани, він умирав, затиснений у ліфтову щілину на останньому поверсі хмаросягу. Верхівками старого тіла він всотував ще сонце, яке гуло по всьому зруйнованому хмаросягові, і над світом віяв спокій. Старий знав, що, крім нього, не лишилося людей. Він належав до останніх. І він умирав».

– Він умирав, він умирав, він умирав, – повторив господар.

Дивно, спало мені на думку, він говорить так, ніби в нього не язик, а надтріснена платівка, у рівець якої потрапила раптом грамофонна голка, що ніяк не подолає тріщини, і тут же зауважив, як господар взагалі десь подівся, ніби його щойно задмухнули разом зі свічками в канделябрах.

Це напевно тому, що він на такій, як на чоловіка, зависокій ноті обірвав свій голос, я перестав його бачити, вирішив я, і для певности мацнув навколо себе рукою. Проте господар не Намацувався. Де ж він запропався, занепокоївся я і зауважив: навколо мене темно, хоч в око стрель. Чого ж це вони погасили світло, бодай би лишили якийсь каганець, вже остаточно захвилювався я. Адже в такій теміні я і дверей не знайду, і в мене загуло в вухах.

– Пане господаре, – майже вигукнув я, і одночасно з вигуком до мене повернувся зір. Я побачив, як за пкшітром уздовж завішеного простиралом паравану сховзнув прожектор: раз, другий. Тоді зупинився, і на паравані замиготіли вуха, фрагменти порозтинаних очей, колосально побільшені бацилі й музичні інструменти. Спочатку мандоліни, а потім скрипки, які за кілька секунд виявилися мандолінами. З цих мандолін-скрипок вилізла миша, яку негайно ж схрумали бацилі. Після чого бацилі, як сім худих корів, трохи походили на екрані і тоді, наспівуючи арію тореадора, зникли за обрій. «Душа і кастаньєти» – вилилися з-за обрію титанічні літери.

Ага, догадався я, це напевно кінооператор, чи то пак кінорежисер демонструє уривок з свого фільму, випакувавши з валізи вузькоплівковий апарат. Що ж, при такому світлі бодай видно, де двері, і то вже добре. Господар не з’являвся. На екрані, замість бациль)і літер, комаха (здається, попелиця) жерла слона, а потім серпанком довго маячила на вітрі. Так, тепер нарешті мені нічого не заважало йти. Цього разу я вже не зволікатиму, вирішив я, рвучко підводячися просто в господаря, який наставив на мене профіль, і поверх його профіля я з розпачем зауважив, що від гостей полишалися самі обводки і на екрані йде дощ, кожна краплина завбільшки з яблуко, на товстих немовлят, які сидять на коренищі невідомого дерева і вирячкувато дивляться на публіку.

– Вибачте, – знітився я, ламаючи голову, звідкіля на мене оприлюднився господар, коли я щойно мацав навколо і його не було … – Вибачте, я таки мушу.

– Ну, що ви скажете про мою творчість! – вимовив господар, пробуючи вхопити мене за ребро.

– Я … Я лише антиквар … Я шукаю свого клієнта. В усьому, що не пов’язане з антикварними справами, я, на жаль, на превеликий жаль, тобто я гадаю, мені здається, що ваш …

– Грандіозно, – сказав господар, не слухаючи мене, однак повернувшися так, щоб я не проскочив до дверей.

– Я… Повірте мені, я мушу.

– Ви тут, а я вже думала, що ви пішли! – налетіла на мене господиня, матеріялізувавшися звідкілясь із теміні, й унедійснила господаря.

Я здивувався, яким чином вона мене взагалі пригадує, потім ще більше здивувався, нащо я їй потрібний, проте змовчав.

– Якщо хочете побачити,