Книги Якова - Ольга Токарчук

потрібно щось вирішити, вони збираються на майдані біля ставка і голосують підняттям руки. Усі хати та все добро — криниці, коні, вози — належать усім, і якщо комусь щось потрібно, він немов бере це в оренду, позичає, а згодом, зробивши роботу, повертає. Дітей тут небагато, бо в них зачаття дітей — це гріх, а ті, що є, вважаються спільними, і їх доглядають кілька старших жінок, доки молоді працюють у полі чи біля дому. Ми бачили, як вони білять хати, додаючи до вапна якийсь барвник, від якого стіни ставали блакитними. Дітям не кажуть, хто їхні тати, і татам теж. Це могло б спричиняти нерівність, протегування своїх нащадків. А оскільки жінки це знають, вони грають тут важливу роль, ні в чому не поступаються чоловікам. Помітно, що жінки тут якісь інакші — спокійні, мудрі, завбачливі. Усі грошові справи господарства веде жінка, вона пише, читає й рахує — дуже вчена. Молівда звертається до неї шанобливо.

Ми всі міркували, яка тут роль Молівди: чи він тут керує, чи допомагає, чи прислуговує тій жінці, чи, може, навпаки. Але він нас висміяв: ми, мовляв, на все дивимось по-старому, примітивно: всюди мусить бути драбина, на якій один стоїть над іншим і всіляко його визискує. Один важливий, інший — не дуже. А вони ось тут, у цьому селі під Крайовою, все організували інакше. Тут усі рівні. Кожен має право жити, радіти, їсти і працювати. Кожен може піти, коли того забажає. І що, хтось пішов? — допитувалися ми. Бувало, але зрідка. Куди звідси йти?

І все ж нас не полишало відчуття, що саме Молівда разом із тією жінкою з лагідною усмішкою всім тут керує. Ми потай роздумували, чи вона, бува, не його дружина, але Молівда швидко розвіяв наші сумніви: вона — його сестра, як і кожна жінка тут. «Ти з ними спиш?» — запитав Яків ні сіло ні впало. Молівда лише знизав плечима й показав нам великі доглянуті овочеві городи, де врожай збирають двічі на рік, і сказав, що саме з цього й живе громада — з дарів сонця, адже якщо поглянути на світ його очима, то все в ньому — від сонця, світла, задурно і для всіх.

Обідали ми за довгими столами, де сиділи всі. Перед трапезою громада прочитала молитву мовою, якої я ніяк не міг упізнати.

М’яса не їли, вживали лише рослинну їжу, зрідка сири — якщо отримали від когось у дар. Яйцями гидували так само, як м’ясом. З-поміж овочів не споживали бобів, бо вірили, що в них можуть перебувати ненароджені душі: вони чекають своєї черги у стручку, наче коштовності в дорогій скриньці. З цим ми були згідні: деякі рослини містять у собі більше світла, ніж інші, найбільше його в огірку, а також у баклажані та різних ґатунках динь.

Вірили в переселення душ, як і ми. Молівда казав, що колись ця віра була повсюдною, аж доки її не винищило християнство. Шанували планети й називали їх володарями.

Одна річ вразила нас найбільше, хоч ми з Яковом того намагалися не показувати. Їхня віра була дуже схожою на нашу. Скажімо, вони вірили у святі слова, що їх промовляли під час ініціацій, і то були наче слова навспак — безсоромні. Кожен, хто проходив обряд, мусив вислухати оповідь, що порушувала всіляку пристойність, і походило це з їхніх прадавніх звичаїв, з язичницьких містерій, присвячених стародавній богині Баубо чи свавільному грецькому богові Бахусові. Імена цих богів я вперше чув, Молівда вимовив їх швидко і наче сором’язливо, але я встиг записати.

Після обіду ми пішли на десерт до будиночка Молівди. Той почастував нас традиційною турецькою баклавою, а до того подали трохи вина власного виробництва — я бачив невеличкий виноградник за городами.

— Як ви молитеся? — запитав його Яків.

— Простіше не буває, — відповів Молівда. — Бо це молитва серця: «Господи, Ісусе Христе, змилуйся наді мною». Нічого особливого робити не треба. Бог тебе чує.

Подружжя — це гріх. Так нам сказали. Саме в цьому полягає гріх Адама і Єви, бо людей має поєднувати дух, як це є в природі, а не мертвий закон. Якщо люди єднаються духом, стають духовними братами і сестрами, то можуть сполучатися фізично, і діти від цих зв’язків є даром. Ті, що народжені в подружжі, є «дітьми мертвого закону».

Ввечері вони стали колом і почали танцювати довкола жінки, що була незайманою. Спочатку вона мала на собі білий плащ, після священного акту переодяглась у червоне, а насамкінець, коли всі, виснажені шаленим танком довкола неї, падали від утоми, накинула на себе чорний плащ.

Усе це здалося нам дивовижно знайомим; повертаючись до Крайови, до Яковової крамниці, ми говорили навперебій, а згодом, уночі, ще довго не могли заснути.

Через кілька днів ми удвох із Нуссеном вирушили до Польщі, аби звідти привезти товар, а туди — новини. Цілу дорогу в наших головах крутилися образи з Молівдиного села. Поки ми переїжджали Дністер, Нуссен усе мріяв заснувати такі села і в нас на Поділлі. Мені ж найбільше сподобалося, що там байдуже, хто ти — мати чи батько, донька чи син, жінка чи чоловік. Між нами нема особливої різниці. Всі ми — лише форми, яких набуває світло, коли на мить торкається матерії.

12

Про паломництво Якова до гробу Натана з Ґази

Той, хто поводиться так легковажно, як Яків, подорожуючи до гробу Натана-пророка, мабуть, божевільний або святий, — пише Абрагам своєму брату Тові. — Моя торгівля зазнає збитків, відколи я взяв на роботу Твого зятя. Стільки розмов і людей у моїй крамниці не було ще ніколи, але зиску з того мало. Твій зять не годиться до торгівлі, але кажу це без докору, адже знаю, які Ти на нього покладаєш сподівання. Яків — чоловік неспокійний і бентежний. Він — бунтар, а не мудрець. Зненацька все покинув і обурився, що я так мало заплатив йому за роботу. Тож заплатив собі сам, забравши кілька цінних речей, список яких додаю до цього листа. Сподіваюся, Ти переконаєш його, аби він повернув мені відповідну суму. Він та його свита вигадали собі податися до гробу Натана з Ґази, хай буде благословенне його ім’я. І хоч мета ця гідна похвали, рушили вони ні сіло ні впало, кинувши все напризволяще, а проте таки встигли перед від’їздом одних образити, а в інших позичити гроші. Тут уже немає для нього місця. Втім, підозрюю, що повертатися