Книги Якова - Ольга Токарчук

І вказав Перший Якову на прірву, що виглядала як чорні морські води. На протилежному її березі здіймалася до неба гора. І крикнув Яків: «Хай діється те, що має діятися! Я піду!»

Люди в Салоніках передають оповідь про це видіння з уст в уста, іноді докидаючи якісь подробиці. Чутка шириться містом, наче новина про прибуття кораблів з незвичайним товаром. Ще більше людей приходить послухати Якова, його школа тріщить по швах. На вулицях люди пропускають його з побожною шаною. Сміливіші простягають руку, щоб торкнутися його шат. Його вже почали називати хахамом, тобто мудрецем, хоч сам він через це сердиться і твердить, що він — людина проста. Навіть старші, що знаються на стародавній кабалі, після Яковового видіння визнають його велич. Сідають навпочіпки в затінку і дискутують, а наймудріші шукають у тому всьому знаків від давніх пророків.

Якову сняться божественні палаци. Він був разом із Першим. Бачив ті самі двері. Йшов тим самим шляхом.

Кожен день починається оповіддю про Яковові сни. Учні чекають, доки він прокинеться, стежать за кожним його порухом. Яків не має права встати чи чого-небудь торкнутися, доки не перекаже — ось так, просто зі сну — всі звістки з потойбічного просторого світу, залитого сяйвом.

Приходять до них також учні Коньо, сина Барухії, який не хотів їх прийняти, і слухають Якова. Ребе Мордке дуже з цього радіє. Проте більшість із них дивиться на Якова підозріливо й упереджено. Вони ставляться до нього як до конкурента, як до когось, хто побудував крамницю зі спасінням поруч із їхньою, але виставив кращі ціни. Питають голосно й зухвало: «Хто цей приблуда?»

Більшість із тих, хто приходить до Якова, — то євреї з Польщі, які мають у Салоніках якісь справи чи застрягли тут, розтринькавши гроші. За чим їх упізнати? Це просто, вони впадають в очі. Нахман одразу їх помічає, навіть якщо вони носять грецький чи турецький одяг і швидко крокують людними вуличками. Він бачить у них себе, як у дзеркалі: ті самі жести, та сама почасти ляклива, почасти зухвала хода. Убогіші носять вбрання сіре й непримітне, і навіть якщо хтось справив собі шаль чи добротний плащ, із-під них все одно стирчать Рогатин, Давидів, Чернівці. Навіть коли огорнув голову тюрбаном, щоб захистити її від сонця, з холоші вистромлюються Підгайці та Бучач, з кишень стирчить Львів, а пантофлі, начебто грецькі, човгають, як у Буську.

Про те, чому Салоніки не люблять Якова

Невдовзі все змінюється. Одного дня, коли Яків навчає у школі, до кімнати вриваються якісь здоровані, озброєні палицями. Накидаються на тих, що стоять найближче до дверей. Б’ють наосліп. Перепадає Нуссенові — у нього розбитий до крові ніс. На підлозі — криваві плями, стоїть вереск, гам. Учні вибігають надвір, їм страшно сюди приходити, бо таке повторюється і наступного дня. Всім відомо, що це — справа рук послідовників Коньо, сина Барухії, вони хочуть прогнати Якова, вважаючи, що лише вони можуть навчати в Салоніках. Є серед них і знайомі обличчя, раніше вони були друзями, адже і ті, й ті — правовірні, але тепер колишня дружба не має значення. У Салоніках немає місця для двох кандидатів на Месію. Тому Нуссен ставить перед мідрашем сторожу, яка стоїть там удень і вночі. І все одно хтось двічі намагався підпалити будинок. Кілька разів на Якова нападали на вулиці, але він сильний, дав відсіч. Нуссенові на ринку мало не вибили єдине око. Але — що найдивніше — проти Якова змовилися місцеві єврейки: озлоблені жінки, молоді й старі, оточили його, коли він ішов до лазні, і почали кидати в нього каміння. Потім він кульгав кілька днів, але соромився зізнатися, що то його жінки побили.

З’ясувалося також, що місцеві не хочуть із ним торгувати. Коли люди Якова входять до крамниць, купці відвертаються від них, як від чужих, ховаються між прилавками. Прибульцям стає непереливки. Аби купити їжі, вони мусять іти на далекі базари, аж у передмістя, де їх ніхто не знає. Послідовники Коньо оголошують Якову та його учням війну. Змовляються супроти них із греками, тобто купцями-християнами, і ті теж відвертають очі, тільки-но їх забачивши. Нуссенова сторожа біля бет-мідрашу не допомагає: люди Коньо виставили своїх посіпак, і ті б’ють кожного, хто хоче зайти до школи Мудрого Якова. Дуже швидко закінчуються гроші, і школу доводиться закрити.

Ще й до всього вдарила незвичайно сувора зима, —

написав згодом Нахман. У них немає грошей навіть на найдешевше паливо. Сидять, зачинившись в орендованому будинку, і бояться за своє життя. Яків кашляє.

Я не раз думав про те, як легко щастя й успіх змінюються злиднями та приниженнями.

Грошей не було, тож я назавжди запам’ятаю ту голодну й холодну зиму в Салоніках. Щоб вкинути щось до рота, ми не раз просили милостиню, як чинило тут чимало вчених мужів. Я завжди намагався просити копійчину спокійно і ґречно, але Яків мав інші методи. Якось перед святом Песах зайшли ми до одного єврея, який тримав тут касу для вбогих. Мене виставили вперед, аби я говорив: усі вважали, що мені вдається знайти красиві аргументи, та й виглядаю я як муж учений і гідний довіри. Тож я й кажу, що прибули ми із землі проклятої, де найбільші нещастя спіткали євреїв, де панують нужда й приниження і довкола — самі лише насмішки й глум, але люди там віддані Богові й повні віри… Отак я говорив, намагаючись викликати в нього жалість, але той на мене навіть не глянув.

— У нас тут повно своїх жебраків, чого ми маємо ще й чужих годувати?

Я йому на те кажу:

— У нашому краю ми не відмовляємо чужим.

Касир криво посміхнувся, вперше глянув мені в обличчя і процідив:

— То чому ви сюди приплентались зі своєї чудесної країни, якщо там так добре?

Я вже збирався пустити якусь шпильку, але Яків, що доти стояв спокійно позаду, відштовхнув мене й гаркнув на касира:

— Ти, мала гнидо! Ти ще смієш питати, чому ми покинули нашу країну?

Той аж зіщулився, злякавшись крику, а Яків нахилився до нього й продовжував:

— А чому патріарх Яків залишив свою країну й рушив до Єгипту?! Хіба ж не звідти взялося свято Песах? Якби він лишився у своєму краї, не було б у тебе свята, бевзю, а ми не просили б святкових пасок!

Касир так перелякався,