Книги Якова - Ольга Токарчук
Історія ясновельможного пана Молівди, себто Антонія Коссаковського гербу Сліповрон на прізвисько Корвін
Походить він зі Жмуді. Його батько був гусаром у коронному війську. У нього п’ятеро братів: один — військовий, двоє — священники, а ще про двох йому нічого не відомо. Один зі священників живе у Варшаві, раз на рік вони висилають один одному листи.
Він залишив Польщу вже більш як двадцять років тому. Аби скласти більш-менш гладеньке речення рідною мовою, він уже мусить напружуватися. Але якимось дивом думає все ще польською, хоч багатьох слів йому бракує. А слів, аби описати себе самого, потрібно багато, бо пережив він чимало. Тож послуговується сумішшю грецької й турецької. Тепер, коли працює на євреїв, додає ще трохи гебрайськоі. Описуючи себе цими мовами, Молівда сам собі здається якимось гібридом, істотою з антиподів.
Польською він уміє розповісти про дитинство, проведене в домі ковенського стольника Домініка — дядька Коссаковського, який його, круглого сироту, взяв разом із п’ятьма братами на виховання. Дядько був вимогливий і мав важку руку. Якщо піймав на обмані чи хитрощах, бив з розмаху в обличчя. А в разі серйозніших провин (якось, наприклад, Антоній виїв трохи меду з барильця, а щоб не було помітно, долив води, від чого мед зіпсувався) видобував звідкись ремінного батога, мабуть, для шмагання себе, бо родина була дуже побожна, і періщив по голій спині й сідницях. Найздоровішому з братів обрав військову кар’єру, двох спокійніших і лагідніших послав учитися на священників, а Антоній не годився ні на військового, ні на ксьондза. Кілька разів тікав з дому, і прислуга шукала його по цілому селі, витягала із селянських стодол, де він, утомлений плачем, засинав у сіні. Важкими й болючими були виховні методи дядька Домініка, але врешті-решт таки зажевріла надія, що Антоній виб’ється в люди. Впливовий дядько добре його вивчив і в п’ятнадцятирічному віці завдяки протекції віддав до канцелярії короля Станіслава Лещинського. Йому спорядили гарне вбрання, купили скриньку та черевики, вручили кілька комплектів білизни й носовичків і так вислали до Варшави. Ніхто не мав уявлення, що там робити з отаким підлітком, тож він переписував своїм красивим почерком документи і обрізав ґноти у свічках. Розповідав писарчукам, що дядько знайшов його в жмудському лісі, де кілька років його виховувала вовчиця, і тому він добре знає мову собак і вовків; що він — син султана і його зачали, коли султан інкогніто подорожував до Радзивіллів. Урешті-решт, коли йому остогидло переписувати документи, він сховав цілий їх жмут за важкий секретер біля вікна, де вони замокли й зогнили. Траплялися в нього й інші підліткові провини: якось старші приятелі напоїли його й кинули в борделі на Повіслі, де він мало не помер і три дні приходив до тями. Нарешті, привласнив собі гроші, які йому необачно довірили, і певний час бенкетував на Повіслі, як король, аж доки в нього вкрали все, що залишилося, а його самого побили.
Останнім часом Молівда часто гадає, що було б, якби він залишився в канцелярії. Ким би він зараз був? Може, паном або столичним урядником при новому королі, який рідко бував у Речі Посполитій, принагідно заїжджаючи лише до прикордонної Всхови? А хто він зараз?
У канцелярії йому наказали більше там ніколи не з’являтися й повідомили про все дядькові. Той приїхав по небожа, але побити його, як то бувало раніше, не наважився — молодий Антоній, як-не-як, був уже королівським урядником.
За кару вислав його до родового маєтку його покійної матері, де на господарстві лишився місцевий економ, і наказав учитися агрономії: обробляти землю, збирати врожай, приймати пологи в овець, розводити курей. Маєток називався Білевичі.
Антоній, усе ще молодий пан, підліток, приїхав туди наприкінці зими, коли земля ще була замерзла. Протягом перших тижнів його так мучило відчуття провини та змарнованих шансів, що він майже не виходив з дому, пристрасно молився і нишпорив порожніми кімнатами, вишукуючи сліди померлої матері. Лише у квітні він уперше поїхав до млина.
Млин у Білевичах орендував Мендель Козович, у якого були лише доньки; одна з них звалася Малкою і була вже заручена з якимось пройдисвітом. Невдовзі мало відбутися весілля. Антоній їздив туди щодня, буцімто задля того, щоб перевірити, як мелеться зерно, якої якості з нього виходить борошно, — таким великим хазяїном раптом зробився! Брав борошно пальцями, розтирав пучками, нюхав, чи не запріло, виходив увесь притрушений білим, наче постарілий. А тим часом усе зиркав на Малку — все то було не заради борошна. Вона пояснила йому, що її ім’я означає «королева», хоч на королеву вона була зовсім не схожа. Вже радше на принцесу — невеличка, моторна, чорноока, з надзвичайно сухою і теплою шкірою, наче в ящірки; одного разу, коли вони торкнулися руками, Антоній почув шелест, шарудіння.
Ніхто не звернув уваги на їхній роман — може, через ті хмари борошна, а може, просто роман був такий дивний. Одне в одного закохалися двоє дітей. Вона була не набагато старша за нього, під час спільних прогулянок показувала йому, під якими каменями ховаються раки і де в гаю ростуть лисички. Здавалося, ніби двоє сиріт знайшли одне одного.
Під час літніх жнив ніхто Антонія в полі не бачив, та й вдома він зрідка бував. На єврейський Новий рік, у вересні, стало зрозуміло, що Малка вагітна. І якийсь шаленець порадив Антонієві викрасти Малку, охрестити і взяти за дружину. Тоді обидві родини постануть перед доконаним фактом, що вгамує їхній гнів.
Антоній так і зробив: відвіз Малку до міста і там, підкупивши ксьондза, аби той негайно її охрестив, узяв з нею шлюб. Одним зі свідків на хрещенні був він сам, другим — церковний ключник. Їй дали ім’я Малґожата.
Але того було замало. Це було ніщо. Дивлячись на цю пару перед вівтарем, хтось — наприклад, Єнта, яка бачить усе, — сказав би, що то просто
