Книги Якова - Ольга Токарчук

— По-перше, Бог, аби створити скінченний світ, мусив себе обмежити. А проте є нескінченна частка Бога, що не має жодного стосунку до сотворіння. Хіба ж не так? — питає Нахман Молівду, аби переконатися, що він розуміє цю мову.

Молівда киває, тож Нахман веде далі. Якщо прийняти, що ідея сотворіння світу була однією з нескінченної множини ідей у нескінченному божественному розумі, то вона, радше за все, — дрібна й неважлива. Можливо, Бог навіть і не помітив, що створив щось. Нахман знов уважно вивчає реакцію Молівди. Той переводить подих.

— По-друге, — продовжує Нахман, — світ як плід безкінечно малої частки божистого розуму, здається, Йому геть байдужий, Він ним майже не цікавиться; нам, людям, ця байдужість може здаватися ледь не ворожістю.

Молівда одним ковтком допиває вино й гучно ставить келих на стіл.

— По-третє, — не вгаває Нахман, — в Абсолюту, який є безконечно досконалим, не було жодного приводу творити світ. Отже, та Його частка, яка спричинила появу видимого, вочевидь, перехитрувала решту і далі обводить її круг пальця, а ми втягнуті в усе те крутійство. Розумієш? Ми — наче на війні. Нарешті, по-четверте: позаяк Абсолют мусив обмежити себе, щоб постав скінченний світ, видиме сотворіння для нього — наче вигнання. Щоби створити світ, усемогутній Бог мусив стати слабким і безвольним, як жінка.

Вони втомлено замовкають. Галас бенкету повертається. Чути голос Якова, який розповідає масні анекдоти. Потім геть п’яний Молівда довго поплескує Нахмана по плечах, аж доки не стає об’єктом дурних жартів. Нарешті схиляє йому голову на плече й бурмоче кудись у рукав:

— Я це знаю.

Після цього Молівда зникає на кілька днів, потім знову з’являється на день чи два. Ночує в Якова.

Ввечері Гершеле насипає гарячого попелу до тандиру — глиняної печі, викопаної в землі. Вони підсувають до нього ноги; м’яке, приємне тепло піднімається вгору жилами й розігріває тіло.

— Він — цибуклі? — питає Молівда Нахмана, дивлячись на Гершеле. Так турки називають тих, що сотворені Богом водночас у чоловічій та жіночій подобі.

Нахман знизує плечима.

— Він — добрий хлопець. Дуже вірний. Яків його обожнює.

Невдовзі — немовби вирішивши, що його щирість зобов’язує Молівду відповісти тим самим, — питає:

— А правду кажуть, що ти — бекташ?

— Так кажуть?

— І що ти був на службі в султана?.. — Нахман якусь секунду вагається. — Шпигуном.

Молівда дивиться на свої руки, складені на колінах.

— Ти, Нахмане, й сам розумієш: з ними добре бути на короткій нозі. То я так і роблю.

Молівда замовкає, а згодом додає:

— Та й шпигунство — не таке вже й погане ремесло. Аби лише йшло на добру справу. І це тобі теж відомо.

— Відомо. Молівдо, чого тобі від нас треба?

— Нічого. Ти мені подобаєшся, а Яковом я захоплююсь.

— У тебе, Молівдо, великий розум, а ти його забиваєш усіляким мотлохом.

— То ми ж у цьому схожі.

Нахман лише недовірливо киває головою.

За кілька днів перед виїздом Нахмана до Польщі Молівда запрошує їх до себе. Приїжджає по них верхи і котить за собою якусь чудну бричку, на яку сідають Нуссен, Нахман і всі решта. Яків і Молівда їдуть попереду кіньми. Дорога займає чотири години: путівець вузький і складний, їхати доводиться під гору.

Яків у хорошому гуморі, цілу дорогу співає своїм красивим сильним голосом. Починає з урочистих пісень давньою мовою, а закінчує єврейськими співанками, які на весіллях виконує бархан, заводіяка, аби розвеселити гостей:

Що таке життя,

якщо не танець на кістках?

Насамкінець співає сороміцьких пісеньок про першу шлюбну ніч. Потужний голос Якова відлунює між скель. Молівда їде на півкроку позаду нього і раптом усвідомлює, чим цей дивний чоловік так вабить до себе людей. В усьому, що він робить, він цілковито щирий. Яків — наче та казкова криниця: що ти в неї не гукнеш, почуєш завжди ту саму відповідь.

Оповідка Якова про перстень

Вони роблять привал у затінку олив, милуючись краєвидом Крайови. Яким же маленьким зараз здається це місто — наче носовичок. Нахман сідає біля Якова і тулить до себе його голову, ніби граючись. Яків підхоплює цю гру, і певний час вони вовтузяться, мов цуценята. «Дітиська», — думає про них Молівда.

Під час таких привалів потрібна якась розповідь. Навіть якщо її вже всі чули. Гершеле, трохи насуплений, вимагає історію про перстень. Якова двічі просити не потрібно, і він починає:

— Був колись один чоловік. І був у нього незвичайний перстень, який передавали з покоління в покоління. Тому, хто носив цей перстень, в усьому щастило, але добробут не закривав йому очі на інших, і він був щедрий і помічний. Добрі люди володіли тим перснем і передавали його своїм дітям.

І якось в одній родині народилося одразу троє синів. Росли вони у братній любові, всім ділячись і один одному допомагаючи. Але батьки вже сушили собі голову, що ж робити, коли вони виростуть і одного з них доведеться обдарувати перснем. Довго радилися ночами, аж якось мати запропонувала таке рішення: потрібно віднести перстень до найкращого ювеліра і попросити його виготовити ще два такі самі. Ювелір мусить зробити так, щоб персні були однаковісінькими і щоб неможливо було визначити, який з них був першовзірцем. Шукали вони такого майстра довго, аж доки знайшли одного, надзвичайно вмілого, якому таки вдалося впоратися із завданням. Коли батьки прийшли по персні, він перемішав їх, і неможливо було розпізнати, де оригінал, а де копії. Навіть сам ювелір уже не зміг їх розрізнити.

Коли хлопці досягли повноліття, відбулася пишна урочистість, під час якої батьки вручили синам персні. Хлопцям це було не до вподоби, але вони не подавали знаку, щоб не засмучувати батьків. Кожен у душі був переконаний, що саме він отримав справжній перстень, і позирав на братів підозріливо. Після смерті батьків усі троє пішли до судді, щоб він раз і назавше розвіяв сумніви. Але навіть мудрий суддя не зміг нічим зарадити й лише сказав братам: «Кажуть, що та коштовність робить людину доброю до Бога і людей. А позаяк це не схоже на жодного з вас, мабуть, справжній перстень загубився. Тому живіть так, наче то саме ваш перстень — правдивий, а життя покаже, так це чи ні».

Такими, як оці три персні, є три релігії. І хто народився в одній з них, має взяти дві інші, наче дві сандалії, і в них іти до спасіння.

Молівда знає цю оповідь. Нещодавно