Книги Якова - Ольга Токарчук
Молода пара, наче не усвідомлюючи цієї відмінності, з’явилася у млині в Білевичах, але лише раз. Одразу стало зрозуміло, що місця для них тут не буде ніколи. Батько Малки так побивався, що врешті занедужав. Малку намагалися зачинити в підвалі, але вона втекла.
Тож Антоній з молодою дружиною оселився в маєтку в Білевичах, але й тут вони затрималися лише на кілька місяців.
Прислуга поставилася до них прохолодно. До Малки відразу почали приходити сестри. Дедалі сміливіше зазирали під скатертини, порпалися в шухлядах, гладили покривала. Усі разом сідали до столу: п’ятеро дівчат і хлопець, якому лише засіявся вус. Сестри накривали стіл, а перед тим як скуштувати їжу, молилися: молода пара хрестилася, а сестри змовляли свою молитву. Єврейсько-дитяча республіка. Дівчата щебетали по-єврейському, Антоній слухав ту говірку, а невдовзі й сам почав підхоплювати їхні слова. Вони здавалися міцною, ідеальною родиною, самі лише діти, без першопричини.
Через кілька місяців економ, обурений такою ситуацією, надіслав листи дядькові Домініку, і той з’явився, грізний, наче грозова хмара. Коли молодий Антоній усвідомив, що зараз дістане прочуханки на очах у вагітної дружини, спакувався й рушив із Малкою до млина. Проте Козович, побоюючись пана, в якого орендував млин, квапливо, ще затемна, відправив обох до родини, що жила в Литві. Там слід Антонія й Малки загубився.
Про те, що вабить людей одне до одного, а також деякі міркування на тему переселення душ
Дедалі більше часу Молівда проводить на складі, де працює Яків. Торгівля відбувається тут або вранці, коли спека ще стерпна, або пізніми вечорами. Ввечері, через дві години після заходу сонця, замість чаю давніх клієнтів частують вином.
Молівда добре знає Османа з Чернівців. Познайомився з ним через турків, але не скаже, як саме, заприсягся мовчати. Таємниця, мовчанка, маска. Якщо глянути на цю таємницю очима Єнти, виявиться, що вони колись зустрічалися на таємних зібраннях бекташів[92]. Тепер вони лише кивають один одному при зустрічі, не перекидаючись навіть кількома словами.
Молівду також вважають тут давнім клієнтом. Найбільше враження справляє те, що він — польський граф. Молівда й сам весь час на цьому наголошує. На обличчях євреїв-співрозмовників вимальовується вираз якоїсь недовіри, а заразом — дитинного захоплення. Він кидає кілька слів турецькою та гебрайською. Його сміх глибокий, заразливий. У вересні Молівда приходить до Якова щодня. За весь той час він купив лише шпильку з бірюзою, та й ту Яків продав за смішну ціну, викликавши тим обурення Нахмана. Любить із ними сидіти й ребе Мордке, розмірковуючи на якусь тему; що дивніша тема, то краще.
Приходять якісь прибульці з Півночі, розмовляють чудною мовою. Нуссен зосереджує на них увагу і з ученого перетворюється на продавця. Це єврейські купці з Сілезії, цікавляться малахітом, опалами та бірюзою. Яків показує їм ще й перлини; продаючи товар, говорить гучно. Торговельні перемовини тривають годинами, ллється чай; молодий Гершеле приносить тістечка й шепоче Якову на вухо, що Абрагам звелів показати їм ще й килими. Купці вередують і зволікають, радяться про щось своєю мовою, впевнені, що їх ніхто не розуміє. Нуссен слухає, примруживши єдине око, а далі за ширмою, де сидить Нахман, звітує:
— Їх цікавлять лише перлини, решту вони вже мають, до того ж купили дорожче. Шкодують, що не потрапили сюди раніше.
Яків шле Гершеле по перлини до Абрагама та до інших крамниць. Коли пізно ввечері торги завершуються і день оголошено винятково вдалим, у найбільшій кімнаті дому приятелі розстеляють килим, кладуть подушки й розпочинають пізню вечерю, яка тут-таки переростає в бенкет.
— Так, народ Ізраїля пожере Левіафана! — вигукує Яків, наче піднімає тост. І кладе шмат печеного м’яса до рота, по його підборіддю стікає жир. — Туша потвори — велетенська, смачна і м’яка, наче м’ясо перепілок, наче найвишуканіша риба. Народ споживатиме Левіафана, аж доки вгамує свій тисячолітній голод.
Усі, пережовуючи, сміються і жартують.
— Білі скатертини лопотітимуть на вітрі, а кості ми кидатимемо під стіл собакам, — додає під ніс Молівда.
Нахман, розігрітий добрим вином із Яковового погреба, звертається до Молівди:
— Якщо дивитися на світ як на місце добра, то зло стає винятком, хибою, відсутністю, ніщо не тримається купи. Але якщо припустити, що сам світ — це зло, а добро є винятком, усе стає на свої місця. Чому ми не хочемо бачити очевидного?
Молівда підхоплює цю тему.
— У мене в селі вважають, що світ розділений надвоє, що в ньому панують дві сили — добро і зло…
— Що то за «твоє село»? — перебиває його Нахман, жуючи. Молівда лише нетерпляче махає рукою і продовжує:
— …Немає такої людини, яка не бажала б зла іншій людині, такої держави, яка не раділа б поразці іншої держави, такого купця, який не тішився б, якби інший купець пішов із торбами… Дайте мені того, хто все це створив! Хто напартачив, покажіть його!
— Молівдо, вгамуйся, — заспокоює його Нахман. — Ось, поїж. А то лише п’єш.
Всі починають говорити навперебій — здається, Молівда підлив оливи у вогонь. Молівда відриває шматок перепічки і вмочає його в олію з травами.
— І як воно там у вас? — наважується запитати Нахман. — Покажи якось, як ви живете.
— Не знаю, — мнеться Молівда; його очі вже каламутні від вина. — Хіба заприсягнешся не зрадити таємниці.
Нахман рішуче киває головою: як же інакше? Молівда доливає вина — воно таке темне, що на вустах залишає фіолетовий слід.
— У нас воно просто, — починає Молівда, вже трохи плутаючись у словах. — Все є горизонтальним. Є світло, і є темрява. Темрява нападає на світло, а Бог сотворив людей, аби вони боронили світло.
Нахман відсуває тарілку і підводить погляд на Молівду. Той дивиться просто в його темні, глибокі очі, застільний гамір відходить кудись удалечінь, а Нахман тихим голосом розповідає про чотири великі парадокси, що
