Книги Якова - Ольга Токарчук

Ввечері вони розповідають усім, що Яків боровся з Антихристом, як отой біблійний Яків — із ангелом.

Нахман після довгої розлуки ходить тепер за Яковом слід у слід, занедбавши і торгівлю, і науки. Фінансові справи завмерли, привезений з Польщі товар припадає порохом. За деякі Яковові вчинки йому соромно, деякі здаються йому неприйнятними. Яків вештається містом, шукаючи нагоди встрягти в бійку чи суперечку. Вибирає собі, скажімо, якогось ученого єврея, ставить йому хитромудре запитання і так веде розмову, що той мусить відповісти — і починається диспут. Не встигає такий учений отямитися, як вони вже вдвох із Яковом сидять у турецькій кав’ярні і п’ють кофій, Яків частує співрозмовника люлькою, і тому якось незручно відмовитися, хоч і шабат! Коли ж справа доходить до оплати — а вірянин єврей-бо не може носити при собі гроші в шабат, — Яків знімає з голови того тюрбан, щоб заставити в борг. І бідолаха всім на сміх мусить вертатися додому простоволосий. Словом, виробляє Яків таке, що його всі починають побоюватися. Навіть свої.

Нахман не може змиритися з такими приниженнями — хай навіть їх жертвою є найгірший ворог. Яків же цілком задоволений собою:

— Бояться, отже, шанують. Так воно є.

Невдовзі всі в Салоніках уже впізнають Якова, і ребе Мордке з Ісохаром вирішують звільнити його від необхідності займатися торгівлею. Та й їм самим час присвятити себе науці.

— Дороби все, що розпочав, але нових справ не починай, — каже ребе Мордке здивованому Нахманові.

— Як це? — питає Нахман. — А жити ми з чого будемо? Що їсти?

— Житимемо з милостині, — відповідає ребе Мордке простодушно.

— Але ж досі робота не заважала науці, — все не погоджується Нахман.

— Відтепер заважатиме.

Як виглядає руах га-кодеш, коли дух вступає в людину

руах га-кодеш[94]

У місяці кіслеві 5515 року, тобто в листопаді 1754-го, вустами Нахмана Яків оголошує, що збирається відкрити власний бет-мідраш, свою школу. Одразу знаходиться натовп охочих. До того ж — що геть неймовірно — першим учнем стає рабі Мордехай, тобто ребе Мордке. Його урочисто вводять досередини, і достойна постать ребе привертає до себе погляди всіх присутніх — його тут цінують і шанують. Якщо вже він повірив Яковові, то, мабуть, той — таки справді особливий. Через кілька днів Яків приводить до своєї школи Нахмана й Нуссена. Нахман дещо збентежений. На ньому — нове грецьке вбрання, яке він купив собі за гроші, виручені від продажу подільського воску.

Ще через кільканадцять днів приходить звістка, що Хана в Нікополі народила донечку і, як було домовлено з Яковом, їй дали ім’я Авача — Єва. Нещодавно був знак: Нуссенова ослиця привела на світ близнюків: хоч сама вона сіра, одне осля, самка, було біле як сніг, а друге, самець, — темної масті, що нагадувала кофій. Яків тішиться. Вже кілька днів він ходить незвично серйозний і всім розповідає, що того самого дня, коли в нього народилася донька, він сам народив школу.

Потім трапляється щось дивне. Те, чого давно чекали, що вважали неминучим. Нелегко це описати, хоч це подія, в якій все на своєму місці й на все є відповідне слово… Може, хай краще про це розповість свідок, який однаково все записує.

Невдовзі мене розбудив Нуссен зі словами, що з Яковом діється щось дивне. Він мав звичку ночами допізна читати. Зазвичай ішов до сну останнім. Нуссен побудив усіх, хто спав тієї ночі у нас в мідраші, і вони, заспані й налякані, зійшлися в Якововій кімнаті, де горіло кілька лампад. Ребе Мордехай був уже тут. Яків стояв посередині серед розкиданих меблів, напівоголений, шаровари ледве трималися на його худих стегнах, шкіра лисніла від поту; обличчя його було бліде, погляд якийсь дивний, наче скляний. Усім його тілом пробігав трем, наче в лихоманці. Ми отак стояли й дивилися, чекаючи, що буде далі, і ніхто не наважувався його торкнутися. Мордехай почав молитися якимось плаксивим, надто драматичним голосом. Мені передався той трепет. Усі стривожено дивилися на те, що відбувалося на їхніх очах, а відбувалося одне: дух сходив між нас. Завіса між засвіттям і нашим світом ледь відхилилася, час наче втрачав цноту, дух пробивався до нас, як таран. Повітря в душній кімнатці було аж густе від нашого поту, а до того додався якийсь інший дух — неначе запах сирого м’яса чи крові. Мені стало млосно, потім волосся на всьому тілі наїжачилося; я помітив, як горбок на Якововому причинному місці росте, як випинається тканина шароварів. Нарешті він скрикнув і впав навколішки, опустивши голову. Невдовзі тихо, хрипко промовив: «Мостро Сіньйор абасхаро». «Наш Господь сходить», — повторив нашою мовою ребе Мордке.

Отак Яків і стояв у цій чудній позі, схилений; по його плечах і спині стікав піт, до обличчя прилипло мокре волосся. Його тіло раз по раз здригалося, немов від поривів холодного протягу. Невдовзі він непритомно впав на підлогу.

Так виглядає руах ra-кодеш, коли дух вступає в людину. Це схоже на хворобу, липку й невиліковну, наче безпричинна слабість. Дехто може розчаруватися. Бо ж більшість людей гадають, що це — урочиста, піднесена мить. А воно більше нагадує самобичування чи пологи.

Доки Яків стояв навколішках, прибитий до землі неначе болісним спазмом, Нахман помітив над нам світіння і вказав на нього пальцем — то була пляма слабкого холодного сяйва, нерівний німб. Побачивши те світло, присутні впали на коліна, а над ними поволі, наче у воді, кружляло щось схоже на іскристу металеву стружку.

Звістка про це швидко обійшла місто, і біля будинку, де мешкав Яків, з’юрмилися люди. До того ж у Якова почалися видіння.

Нахман ретельно їх записував:

Він наче плив у повітрі якимись покоями, а по обидва боки від нього були дві красиві панни. У тих покоях було багато жінок і чоловіків, у деяких приміщеннях розташувалися мідраші, і він добре чув, про що там говорять, усе розумів до останнього слова. Покоїв тих було безліч, а в останньому він побачив Першого — Шабтая, хай буде благословенне його ім’я. Одягнений той був у франкістське вбрання, як і ми, а довкола нього юрмилося багато учнів. І сказав Перший Яковові: «Чи ти — той Мудрий Яків? Чув я, що ти — сильний і маєш хоробре серце. Це добре, бо я дійшов ось сюди і далі йти не маю сил. Багато мужів перед нами примірялися