Книги Якова - Ольга Токарчук

Глибоко вірю, що Ти знав, що чиниш, віддаючи Хану заміж за таку людину. Вірю у Твої мудрість та розважливість, що виходять поза звичайне людське розуміння. Скажу лише, що тепер, коли Яків поїхав, я відчуваю велике полегшення. Твій зять не годиться на купця. Взагалі, до багатьох речей він не годиться.

Про те, як Нахман вирушає слідом за Яковом

Врешті-решт на початку літа, залагодивши всі справи в Польщі, позбиравши листи й накупивши трохи товару, Нахман та Нуссен рушають на південь. Дорога біжить у бік Дністра, полями; подорожні їдуть, залиті яскравим сонцем, небо здається безмежним. Нахманові вже остогиділи той подільський бруд, ті провінційність, заздрість і глупота, він сумує за інжиром просто з дерева, за ароматом кофію, а найбільше — за Яковом. Ісохарові він везе подарунки від Шора, для ребе Мордке придбав бурштинові краплі із самого Ґданська — ліки, що загоять його зболілі суглоби.

Береги річки геть висохли, і їх укриває брунатна суха трава, яка під людськими стопами та кінськими копитами розсипається на порох. Нахман стоїть на березі й дивиться на той бік — на південь. Раптом чує шарудіння в заростях поблизу; звідти виходить біло-чорна сучка з набубнявілими пипками, худа і брудна. Слідом за нею викочуються цуценята. Сучка байдуже проходить повз нерухому людину, але одне з цуценят зауважує чужу присутність і здивовано зупиняється. Певний час людина і тварина міряють одне одного поглядом. Цуценя дивиться допитливо й довірливо, аж зненацька, ніби збагнувши, що стоїть віч-на-віч із найбільшим ворогом, кидається за матір’ю. Нахманові здається, що це поганий знак.

Увечері вони переправляються через Дністер. Біля ріки селяни розклали багаття, по воді пливуть вінки із запаленими свічками. Всюди чутно хихотіння, перегукування. Неподалік берега у воді стоять дівчата в закочених вище колін довгих білих сорочках. У них розпущене волосся, а на головах — вінки. Мовчки дивляться на них, євреїв на конях. Нахманові здається, що то не дівчата, а русалки, які ночами виринають із глибин і затягують у воду випадкових подорожніх. Раптом одна з них нахиляється і починає бризкати на них водою, інші, регочучи, приєднуються до неї, тож чоловікам доводиться пришпорити коней.

Що далі вони заїжджають углиб турецьких земель, то частішими й барвистішими стають чутки про якогось «святого мужа». Певний час вони намагаються на ті чутки не зважати, але надто довго ігнорувати їх не виходить. У заїздах, де мандрівники-євреї зазвичай переказують один одному різні почуті дорогою плітки, вони дізнаються дедалі більше подробиць. Кажуть, «святий муж» із великим товариством зараз перебуває в Софії і творить чудеса. Багато хто вважає його шарлатаном. Дехто описує його як старого єврея з Туреччини, інші — як молодика з Бухареста, тож одразу й не збагнеш, що всі ці люди говорять про Якова. Нахмана й Нуссена все це обурює, вони не сплять цілу ніч, намагаючись збагнути, що трапилося, поки їх не було. І замість радості — хіба ж не цього вони прагнули? — їх охоплює страх. А коли стає лячно, найкращими ліками є скринька з письмовим приладдям. Нахман відчиняє її під час кожного спочинку і занотовує все, що кажуть про Якова, і пише він так:

В одному селі Яків цілий день перестрибував на коні небезпечний глибокий яр. Кінь, утомлений, уже опирався, не хотів стрибати, та Яків його силував. Поступово довкола них зібралося ціле село, прибула й турецька сторожа — перевірити, що то за збіговисько і чи тут часом не назріває бунт проти султана.

Або:

Яків підійшов до одного багато вбраного купця, засунув руку йому до кишені, вийняв звідти щось схоже на змію й, вимахуючи нею, почав кричати над головами людей. Зчинився страшенний балаган, жіночий вереск наполохав коней турецької сторожі, а Яків вибухнув таким реготом, що аж хапався за живіт і качався в піску. Тоді засоромлена юрба побачила, що то ніяка не змія, а дерев’яне намисто.

Або ще таке:

У якійсь сільській синагозі Яків піднявся на біму[93], і коли мали читати закони Мойсеєві, схопив підставку для книги і почав нею розмахувати, погрожуючи всіх повбивати. Люди, маючи його за божевільного, від якого всього можна чекати, повтікали.

Чи таке:

Якось дорогою на Якова напав розбійник. Яків лише гукнув у небо, і тієї ж миті небо затягли грозові хмари, гримнув такий грім, що розбійники зі страху порозбігалися.

Нижче дрібними літерами Нахман дописує:

Ми помчали до Софії, але там його вже не застали. Розпитували про нього наших, і всі навперебій розповідали, що він тут виробляв, аж доки вирушив врешті з усім товариством до Салонік. Тепер він подорожує на возі, як цадик, на чолі валки, а позаду — інші вози, вершники й піші мандрівники, цілий мурашник на шляху, курява над головами. І де вони не зупинялися б, усі зацікавлено питали, що то за птиця подорожує, а коли їм пояснювали, вони негайно кидали свої справи, витирали руки об халат і приєднувалися до каравану. Хоча б із чистої цікавості. Отаке нам розповідали. І ще описували, якими дорідними були ті коні, якими міцними — вози. Сотні людей, кажуть, рушили за Яковом.

Але мені здається, що я те товариство знаю як облуплене. Злидарі й голодранці, що не можуть собі ніде знайти місця. Хворі, каліки, що сподіваються на якесь невеличке чудо, але більше, ніж чуда, шукають скандалів і бійок. Підлітки, що втекли від суворого батька, купці, що розтринькали й змарнували все, що мали, а тепер, розгублені й люті, прагнуть відплати; всілякі безумці та втікачі з власних родин, яким остогидла щоденна рутина. А ще жінки — жебрачки та повії, що сподіваються заробити в такому великому товаристві; якісь самотні, всіма покинуті вдови з дітьми на руках. Є й християни — волоцюги, галайди без певного заняття. Увесь цей набрід сунув за Яковом, і якби їх запитати, чого вони тут шукають, ледве чи вони змогли б відповісти.

У Скоп’є я просив нашого пророка Натана біля його гробу, просив подумки, навіть не ворушачи вустами, аби ми якнайшвидше з нашим Яковом зустрілися. І навідували мене самовпевнені, безсоромно горді думки про те, що Яків так божеволіє саме тому, що мене нема поруч. І досить мені його віднайти, щоб він заспокоївся, перестав так уперто наслідувати Першого, хай буде благословенним його ім’я. Увесь цей рейвах — то знак, що я йому потрібен.

До Салонік Нахман