Книги Якова - Ольга Токарчук
Нахман побачив його першим біля бет-мідрашу, де завжди дискутували місцеві євреї. Дискутанти вже розходилися, було пізно, Яків про щось жваво розповідав, оточений чоловіками. Серед одягнених на грецький манір юнаків Нахман помітив малого Гершеле. Підійшов ближче, і хоч не чув, про що була розмова, його тілом пробіг дрож. Хтозна-чому, бо ніч була спекотна. Нахман занотував:
Лише тепер я зрозумів, як за ним тужив. Лише тепер я позбувся того мандрівного поспіху, тієї гарячки, яка не полишала мене останніми місяцями.
«Що він каже?» — запитав я чоловіка, що стояв поруч.
«Каже, що Шабтай не був Месією, себто втіленим Богом, а звичайним собі пророком, який лише мав провістити свого наступника».
«Він має рацію, — втрутився ще один чоловік. — Якби в нього була божиста природа, то він змінив би світ невпізнанно. А так що змінилося?»
Я не став сперечатися.
Він стояв у юрбі. Схудлий, змарнілий. З борідкою. З’явилося в ньому й дещо нове: він став ще запальнішим, ще впевненішим у собі. Хто призвідця цієї зміни? Хто йому допоміг, доки мене не було?
Коли я ось так дивився, як він рухається, слухав, як він говорить, то подумав собі: добре воно, що його слова є розрадою для інших. І ще здавалося мені, що в його серці є якась цілість, що допомагає знайти шлях і мету. Іноді досить було на нього лише дивитися. Ось що так вабило до нього людей.
Немає на світі більшої втіхи, ніж усвідомлювати, що є хтось, хто знає насправді. Бо ж ми, звичайні люди, лише вагаємось.
Не раз у колі своєї родини на Поділлі я думав про нього. І сумував за ним, особливо перед сном, коли думки мандрують собі куди хочуть і дати їм лад несила. Це було сумно, бо поруч лежала моя дружина, якій я приділяв не надто багато уваги. Наші діти народжувалися слабкими й відразу помирали. Але думав я тоді не про те. Мені здавалося, ніби обличчя Якова ставало моїм, я засинав із Якововим обличчям замість свого. А ось зараз воно ніби стало живцем перед моїми очима.
Тому ввечері, коли ми нарешті сіли всі разом — Яків, ребе Мордке, Ісохар, Нуссен, малий Гершеле і я, — мене залила хвиля щастя, а позаяк вина було вдосталь, я впився ним, але було це так, наче я дитина, безборонна і готова на все, що готує мені доля. Але що б не трапилося, я буду поруч із Яковом.
Про те, як Яків міряється силами з Антихристом
У Салоніках живе наступник і син Другого, себто Барухії. На нього кажуть Коньо.
У нього тут чимало послідовників, багато хто вважає його святим мужем, у якому живе душа Барухії. Вони довго намагаються з ним побачитися. Якби він поблагословив Якова та втаємничив його в науки батька, це довело б Яковову обраність. Нахман несе листи від Ісохара та ребе Мордке до високого, схожого на білу вежу будинку без вікон у центрі міста. Кажуть, усередині будівлі є гарний сад із фонтаном та павами, але зовні він нагадує фортецю. Білі стіни — гладенькі, наче збудовані зі слизького граніту. До того ж будинок стережуть вартові, які одного разу вже подерли Нахманові одяг, коли той надто зухвало домагався аудієнції.
Яків, вочевидь, зворушений цією втратою (Нахманів каптан був новенький, щойно куплений на ринку за грубі гроші), велить товаришам залишити його біля цієї неприступної вежі, а самим сховатися в гаю. Далі спирається об стіну й починає співати — на весь голос, якимось ослячим криком затягує пісню давньою мовою сефардів. Доспівавши, переходить до іншої стіни й там починає її знову. І так — біля кожної з чотирьох стін.
— Махшава се ін фуе еста… — фальшиво верещить він, кривлячись, звиваючи тіло і прибираючи дивних поз. Це, певна річ, привертає увагу роззяв, які ледь стримують сміх, забачивши його; збирається цілий натовп.
І тоді вгорі відчиняється маленьке віконечко, крізь яке визирає голова самого Коньо. Він гукає щось униз мовою ладино, Яків йому відповідає, і так вони розмовляють якусь хвилину. Нахман запитально дивиться на Ісохара, який розуміє ту старовинну говірку іспанських євреїв.
— Він домагається зустрічі, — пояснює Ісохар.
Віконечко затріснули.
Яків співає під вежею до вечора, аж доки остаточно хрипне.
Нічого неможливо вдіяти. Коньо недосяжний, і прибульці з Польщі його не цікавлять. Навіть коли з ними мудрий Яків, який співав під його вікнами. Бо Якова вже так називають. Мудрий Яків.
А треба сказати, що в той час Салоніки аж кишать усілякими магами й чудотворцями, на кожному розі навчає якийсь самозваний месія чи чорнокнижник. Багато говорять про якогось єврея, що вважає себе Месією-Антихристом, і ходять чутки, що досить до нього заговорити, і вже стаєш його послідовником.
Яків хоче в цьому пересвідчитися. Йому кортить стати з такою людиною на герць. Він розводиться про цей намір кілька днів, аж доки довкола нього збирається цілий гурт із дрібних гендлярів, студентів, лахмітників і шевців, які позачиняли свої майстерні, аби лиш побачити щось незвичайне. Увесь галасливий гурт іде містом і знаходить того чоловіка разом з його свитою в саду, де він навчає. Той Месія — кремезний статний чолов’яга зі смаглявою шкірою, з непокритою головою та волоссям, збитим у довгі тугі пасма. На ньому — біла одіж, яка, контрастуючи з темним обличчям, неначе світиться. Яків сідає перед ним зі своєю усмішечкою, яка з’являється на вустах, коли він задумує щось хитре. Яків питає його в лоб, хто він такий. Той спокійно відповідає, що він — Месія.
— То дай же якийсь знак, — каже до нього Яків, обвівши поглядом зібраних.
Той встає і хоче йти геть, але Яків не з таких. Він рушає слідом за ним і не вгаває:
— Дай знак. Перенеси цей шматок фонтану ближче до муру. Ти ж Месія, тобі це завиграшки.
— Йди геть, — каже той, — я не хочу з тобою розмовляти.
Але Яків не дає йому спокою. Той повертається до Якова і починає шепотіти якісь закляття. Тоді Яків хапає його за ті пасма волосся;
