Книги Якова - Ольга Токарчук
Лопоче крильми і здіймається вгору
Душа моя, скалка Господня.
Дарма що не чайка, не яструб, не ворон, —
Манить її неба безодня.
Її не утопиш у злі і спокусі,
В незрілого серця марноті,
У мурах її не замкнеш, у задусі,
В людській сліпоті і гризоті.
Бо мури розвалить і виб’ється вгору,
Її не зупинить зла мова.
Їй байдуже до велелюдного хору,
За яким ми не чуємо слова.
Безмежна і повна, літає в висотах,
З людської гордині глузує.
Убогістю зве вона всякі пишноти
І слово, що мовлене всує.
Тож б’є вона крилами й рветься до світла,
Якому немає наймення.
Вона, наче квітка, із нього розквітла,
Здолавши оману ученням.
Дозволь мені, Отче, ув істиннім слові
Свій біль, немов звіра, закути
І зерна знайти у щоденній полові,
Твою велемудрість збагнути.
Солодкий смак напівзабутої мови вмить наповнює його душу нестерпною тугою.
Рештки. Що ми бачили в Молівдиних богомилів
Попри величезне бажання, я не зможу описати всього, бо ж усі речі так тісно пов’язані між собою, що досить торкнутися кінчиком пера якоїсь однієї, як одразу ж виринає наступна, і вже за мить переді мною розливається справжнє море. Хіба ж його загатять береги мого аркуша чи тонка лінія, яку залишає на папері перо? Хіба можливо описати все, чого сподобилася душа моя в цьому житті, до того ж в одній книжці?
Абулафія, якого я завзято студіював, каже, що людська душа є часточкою великого космічного потоку, що протікає крізь усе сотворіння. Все це — один рух, одна сила, але коли в матеріальному тілі народжується людина, коли приходить у світ поодинока людська істота, її душа відділяється від велетенського цілого, інакше людина не змогла б жити; вона втонула б у Єдиному, збожеволіла б умить. Тому така душа живе з а п е ч а т а н о ю, себто на ній поставлені печаті, що не дозволяють їй розчинитися в потоці, а дають змогу існувати у скінченному, обмеженому світі матерії.
Нам слід вміти зберігати рівновагу. Якщо душа буде надто ласою, надто пожадливою, у неї проникне забагато форм, що відокремлять її від божественного струменя.
Бо ж сказано: «Хто переповнений самим собою, у тому немає місця для Бога».
Село Молівди складалося з кільканадцяти невеликих ошатних будинків, зведених із каменю й критих сланцем. Між будинками проходили стежки, обкладені камінцями. Будинки були розкидані довкола втоптаного лужка, посеред якого протікав струмок, вільно тут розливаючись. Вище на струмку була дерев’яна конструкція — вона, мабуть, наче колесо млина, надавала руху машинам, призначеним молоти зерно. Позаду будинків тяглися городи й садки, пишні, доглянуті; здалеку жовтіли зрілі гарбузи.
На вже сухій о цій порі року траві вибілювали великі прямокутники полотна. Здавалося, ніби село причепурили святковими білими комірцями. А втім, це село здавалося якимось незвичним — я швидко збагнув, що тут немає галасливої птиці, як у будь-якому селі. Ніде не порпалися в землі кури, не похитувалися на своїх незграбних ногах качки, не ґелґотіли повсякчас гуси, не сичали на перехожих гусаки.
Наша поява спричинила справжній переполох: першими до нас вибігли діти, що завжди насторожі. Збентежені присутністю чужих, вони тулилися до Молівди, немов були його дітьми, а він до них говорив якоюсь шорсткою невідомою нам мовою. Відтак звідкись з’явилися чоловіки — бородаті, присадкуваті, в лляних сорочках, м’якої вдачі. І лише згодом за ними, сміючись, прибігли жінки. Усі були в білому лляному одязі, що його, вочевидь, самі й ткали, бо на лугах довкола села всюди були розкладені свіжі тканини, аби вибілювалися на сонці.
Молівда вивантажив мішки з крамом, купленим у місті. Звелів селянам привітати гостей, що вони охоче й зробили, оточивши нас колом і проспівавши якусь коротку радісну пісню. На знак привітання тут торкалися рукою серця, а потім вуст. Ці селяни просто-таки захопили мене і виглядом, і поведінкою, хоч «селяни» — слово, привезене з Поділля, — здавалося, стосувалося якоїсь іншої породи людей. Не таких, як ці — спокійні й задоволені. І, радше за все, ситі.
Ми стояли, здивовані й розгублені, і навіть Яків, якого ніщо не могло збити з пантелику, здавалося, на мить забув, хто він і де. Таким несподіваним потоком вилилася на нас ця теплота. І те, що ми євреї, здається, зовсім їх не бентежило. Радше навпаки, вони так приязно поставилися до нас саме тому, що ми були чужими. Один лише Осман, здається, нічому не дивувався і все розпитував Молівду, звідки вони тут беруть те чи се, як розподіляють роботу, який прибуток дає вирощування овочів і ткацтво. Але Молівда відповідав якось невпевнено, аж доки виявилося, що найкраще тут усе може пояснити жінка, яку називали Матір’ю, хоч вона не здавалася старою.
Нас завели до просторого приміщення, де молодь — дівчата і хлопці — прислуговувала нам за обідом. Їжа була простою і смачною: старий мед, сушені фрукти, олія та паста з баклажанів, яку слід було накладати на коржі, печені просто на гарячому камені. До того — джерельна вода.
Молівда поводився достойно і спокійно. І хоч ставилися тут до нього з повагою, та все ж не як до пана. Всі зверталися до нього «брате», і він казав їм у відповідь «брате» та «сестро». То була наче велика родина. Коли ми наситились, до нас прийшла жінка, вся в білому, — та, що її називали Матір’ю. Видно було, що Молівда дуже її шанує, бо тільки-но вона зібралася йти, він встав. Ми піднялися слідом за ним, і нас відвели до кімнат на нічліг. Усе було скромним і чистим, сон мій був глибокий і спокійний, а втомився я так, що з руки моєї випало перо. І не записав я, скажімо, того, що в моїй кімнаті була лише постіль на дерев’яній підлозі й під стелею почепили палицю, на якій я міг повісити своє вбрання.
Наступного дня ми з Яковом лише дивувалися, як мудро Молівда собі тут усе влаштував.
Довкола нього — дванадцятеро братів і дванадцять сестер. Саме вони керують селом, чоловіки й жінки на рівних правах. Якщо
