Книги Якова - Ольга Токарчук
11
Як у місті Крайові Молівда-Коссаковський зустрічає Якова
Зараз, навесні 1753 року, Молівді-Коссаковському виповнилося тридцять п’ять. Минуло два роки, він дещо схуд на богомильських харчах. Очі його — ясні й водянисті, важко в них щось роздивитися. Борода в нього ріденька, сірувато-руда, кольору мішковини. Обличчя засмагло на сонці. На чолові — турецький тюрбан, доволі зашмульганий.
Він іде подивитися на того юродивого, про якого євреї кажуть, буцімто в нього вселилася душа Месії, тому він поводиться не як усі люди. Він уже бачив таких чимало — так наче душа Месії полюбляє змінювати тіло що кілька днів.
Тримається на віддалі. Зупиняється на протилежному боці вулиці, спирається на мур і спокійно, неквапом набиває люльку. Курить і дивиться на рейвах довкола. Крутяться тут переважно молоді чоловіки, шмаркачі: євреї, турки. В будинку щось відбувається, гуртик чоловіків продирається всередину, чути вибухи сміху.
Допаливши, Молівда й сам наважується зайти. Доводиться нахилити голову і пройти темними сіньми до внутрішнього двору, посередині якого — невеликий колодязь, який перетворили на щось на кшталт фонтану. Тут прохолодно, під широколистим деревом спочивають чоловіки. Майже всі вбрані по-турецькому, але помітно кількох у єврейських халатах. Ті сидять не на землі, а на дзиґликах. Є й одягнені та поголені на волоський манір міщани, а ще — двоє греків, що вирізняються своїми вовняними плащами. Зібрані певний час підозріливо придивляються до Молівди, нарешті худий чоловік із побитим віспою обличчям питає його, навіщо він сюди прийшов. Молівда чистою турецькою відповідає: «Послухати». Чоловік відступає, але недовіра в його очах залишається. Він так і зиркатиме на нього з підозрою. Мабуть, вони думають, що Молівда — шпигун. Хай собі думають.
Всередині широкого півкола стоїть високий статний чоловік, вбраний на турецький манір. Говорить дещо недбало. Голос у нього гучний, розкотистий. Перебити його непросто. Мовить турецькою — повільно, з якимось дивним акцентом, до того ж не як людина вчена, а як купець, часом — як волоцюга. Змішує слова, які можна почути на кінському ринку, з грецькими та гебрайськими, що їх можна вичитати лише в учених книгах. Молівда мимохіть кривиться — цей контраст просто нестерпний. Якась нудьга і марниця, думає він собі. Аж раптом усвідомлює, що саме так говорять тут усі — уся та зібрана тут людська мішанина, що вічно перебуває в дорозі й не має часу на читання книг, заняття жменьки обраних. Молівда ще не знає: якою із мов не заговорив би Яків, буде чутно чужоземний акцент.
Обличчя того Франка — видовжене, доволі світле, як на турецького єврея. Шкіра — шорстка, рапата, особливо щоки, вкриті немовби шрамами — свідченнями чогось лихого. Здається, ніби полум’я обпекло їх колись давно. У цьому обличчі є щось тривожне, — гадає собі Молівда, — але водночас таке, що мимохіть викликає повагу. Погляд Якова — геть непроникний.
Коссаковському здається знайомим обличчя старого, який сидить найближче до цього нібито-пророка й курить люльку, заплющуючи очі з кожною затяжкою. У нього густа сива борода, вижовкла від тютюну. На голові в нього не тюрбан, а звичайна турецька феска, з-під якої вибивається буйне сиве волосся. Молівда напружується, намагаючись згадати, де його бачив.
— Який тісний світ, — урешті каже він до нього турецькою навмисне байдужим тоном. Старий повертається до Молівди, і за мить крізь густу бороду проступає усмішка.
— Гляньте лише: це ж наш вельможний пан, аристократ, — каже ребе Мордке іронічно, звертаючись до одноокого смаглявого чоловіка, схожого на араба, і вказуючи на Молівду пальцем. — Вдалося тобі втекти, бачу!
І голосно сміється, радіючи, що іноді дещо трапляється двічі.
Вони обіймаються і вітаються, наче давні друзі, хоч насправді не такі вони вже й давні.
Молівда залишається тут до вечора і спостерігає за безугавною метушнею: чоловіки приходять і відходять, забігають ненадовго, аби небавом повернутися до своїх справ — караванів, крамниць. Відійшовши набік, пошепки діляться адресами та прізвищами турецьких чиновників, яких можна підкупити. Записують їх до невеликих зошитів, що їх продають у місцевих крамницях. Відтак повертаються до розмов, наче й не відходили нікуди. Диспут триває безперервно. Хтось ставить запитання — часом дурне, часом провокативне, — і починаються перегони, перекрикування: кожен хоче відповісти. Іноді вони один одного не розуміють: дехто набрався звідкілясь такого акценту, що мусить усе повторювати двічі. Часом з’являються й перекладачі, і тоді Молівда впізнає єврейську мову з Польщі — дивну суміш німецької, польської та гебрайської. Ця говірка його розчулює. Нахман говорить так, як говорили його кохана Малка та її сестри, і враз Молівду наче накриває теплий плащ спогадів про давні часи. Він бачить лан пшениці до самого обрію, яскраво-жовтий, з розкиданими по ньому темно-блакитними цятками волошок; свіжовидоєне молоко та щойно відрізану скибку хліба на столі; а ще — пасічника в ореолі бджіл, який виймає стільники, обліплені медом.
Велике діло: мед є і в Туреччині, і хліб також. Молівді стало якось аж незручно за себе. Застромлює несподівано розквітлий букет спогадів у глибоку кишеню свідомості й повертається до дійсності, в якій догасає дискусія і пророк починає розповідати історійки, супроводжуючи оповідь недоброю посмішкою. Розповідає, як бився з сотнею розбійників, сік їх, наче бур’ян. Хтось перебиває його, вигукує щось над головами зібраних. Інші відходять набік, у глибокий затінок під оливами, і там, курячи люльки, впівголоса коментують почуте. В якусь мить слово бере Нахман. Говорить гладко й по-вченому. Кличе в свідки Ісаю. Дискутувати з ним непросто. У нього на все є докази. Коли цитує святі книги, підводить очі вгору, наче десь там, у повітрі, висить не видна іншим бібліотека. Яків навіть найменшим порухом не реагує на Нахманові промови. Коли той завершує, Яків навіть не киває йому у відповідь. Чудна ця школа.
Коли смеркає і натовп слухачів стає рідшим, довкола Якова громадиться невеликий, але гамірний гурток молодих чоловіків. Вони виходять до міста. Галасуючи, ходять туди-сюди вузькими вуличками, шукаючи притичини. Чіпляються до перехожих, коментують виступи стрибунів із канатом, п’ють вино, бешкетують. Молівда з ребе Мордке йдуть слідом, на відстані кількох кроків — на випадок, якщо ті таки встрянуть у якусь халепу. Той гуртик на чолі з Яковом випромінює якусь дивну силу, наче молоді самці, що в сутичках випробовують свою справжню міць. Молівді це подобається. Йому хотілось би бути серед них, поплескувати їх по плечах, рухатися в хмаринці їхнього запаху —
