Книги Якова - Ольга Токарчук
Найбільше йому подобається Нахман. Він кмітливий, за словом у кишеню не лізе, вміє в дискусії поставити все з ніг на голову й довести будь-яке, навіть найабсурдніше твердження. Іноді ставить запитання, які його, Молівду-Коссаковського, заганяють у глухий кут. А проте він бачить: свої величезні розум та ерудицію ці люди використовують задля якихось химерних забавок зі словами, яких він не розуміє. Одного разу купує кошик оливок і глек вина й вирушає до них. Вони їдять ті оливки, спльовуючи кісточки під ноги запізнілих перехожих; уже западають сутінки — вологі й липкі, як зазвичай у Смирні. І раптом найстарший з них, ребе Мордке, починає лекцію про душу. Що вона у своїй суті — потрійна. Найнижча називається нефеш, і мають її навіть тварини. Нею вони відчувають голод, холод, хіть.
— Сома, — каже Молівда.
Вища зветься руах — дух. Він живить наші думки і робить нас шляхетними.
— Психе, — докидає Молівда.
Третя ж, найвища, — то нешама.
— Пневма, — коментує Молівда і додає: — Теж мені відкриття!
Ребе Мордке незворушно продовжує:
— Це — істинно свята душа, якої досягають лише великі мужі, кабалісти. А розвинути її в собі можна, заглиблюючись у таємниці Тори. Завдяки їй ми бачимо таємну природу світу й Бога, бо вона — іскра, що її викресала Біна, божиста мудрість. З-поміж усіх лише нефеш схильна до гріха. Руах і нешама — праведні.
— Якщо нешама є іскрою Божою в людині, то як же Бог може карати грішних людей пеклом? Адже таким чином він карав би й частку себе самого? — питає Молівда, вже трохи розігрітий вином. Обидва чоловіки схвально кивають головами. Усі троє знають відповідь на це запитання. Там, де присутній Бог — справжній, великий, — немає ні гріха, ні мук сумління. Лише дрібні божки підштовхують до гріха — зовсім як нечесні ремісники, що фальшують монети.
Після годин праці в тринітаріів йдуть до кахвегане, кав’ярні. Молівда навчився отримувати насолоду від пиття гіркого кофію та куріння довгих турецьких люльок.
Молівда бере участь у викупі Петра Андрусевича з Бучача та Анни з Попеляв, яка кілька років була при дворі Гусейна Байрактара зі Смирни. За першого дали шістсот злотих, за другу — чотириста п’ятдесят. Він добре запам’ятав їхні імена, бо писав угоду про викуп двома мовами — турецькою й польською. Чудово знає, які суми у Смирні платять за людей. За такого собі Томаша Цибульського, сорокашестилітнього шляхтича, квартирмейстера з полку Яблоновського, якого тримали в полоні дев’ять років, заплатили чимало — дві тисячі сімсот злотих. І одразу ж із ескортом вислали до Польщі. За дітей платили по шістсот вісімнадцять злотих, а викуп старенького Яна коштував лише вісімнадцять польських злотих. Дідусь походив з Опатова й важив не більше, ніж коза. Ціле життя він провів у турецькому полоні, і в Польщі у нього, схоже, нікого й не лишилося. Та все ж радість його була величезна. Молівда бачить, як по його випалених сонцем зморщених щоках течуть сльози. Уважно придивляється й до зрілої вже панни Анни. Йому подобається її впевненість, навіть зверхність, із якою вона ставиться до тринітаріїв та до нього самого, перекладача. Молівда не може збагнути, чому багатий турок позбувається цієї красивої жінки. Якщо вірити їй самій, він це робить з любові: вона надто сильно тужила за домом. Через кілька днів її чекатиме корабель до Салонік, а звідти вже суходолом доведеться мандрувати до Польщі. Та зненацька Молівда, наче ошалілий, зачарований її пишним білим тілом, погоджується допомогти їй втілити божевільний план утечі. Пан або пропав! Адже Анна Попелявська аж ніяк не збирається повертатися до Польщі, до нудного маєтку десь на Поліссі. Молівда навіть не встигає попрощатися з друзями. Верхи вони удвох тікають до невеликого портового містечка на північ від Смирни і там за гроші Молівди винаймають будинок, де впродовж двох тижнів віддаються всіляким утіхам. Пообіддя коротають на просторому балконі з видом на набережну, якою щодня о цій порі прогулюється ага зі своїми яничарами. На шапках яничарів похитується біле пір’я, а їхній старшина носить пурпуровий плащ, підбитий тонкою сріблястою тканиною, що виблискує в променях сонця, наче луска щойно впійманої рибини.
На розігрітих сонцем балконах вилежуються на отоманках християнки, дружини грецьких купців, і кидають грайливі погляди на чоловіків, що грають перед ними м’язами. Жодна туркеня ніколи собі такого не дозволила б. Ось і білява Анна Попелявська кидає оком на того агу, і між ними зав’язується коротка розмова. Молівда нічого не помічає, читає в той час щось на задньому дворі. Наступного дня Анна Попелявська зникає з усіма Молівдиними грошима, заробленими у тринітаріїв.
Молівда повертається до Смирни, але ченці найняли вже іншого перекладача. Зникли кудись і двоє євреїв-мудрагелів. Молівда наймається на корабель і повертається до Греції.
Далекий морський обрій, шум хвиль, що б’ються об борти, схиляють його до роздумів. Образи й спомини нанизуються довгими намистами, можна спокійно їх роздивитися, розглянути, що й до чого. Йому пригадується дитинство. Ті роки здаються йому суворими, наче накрохмалені комірці святкових сорочок, що їх тітка прасувала йому та братам на Великдень. Ті сорочки були такими жорсткими, що потрібно було кілька днів і чимало тепла й поту, щоб вони пристали до тіла.
Щоразу, коли Молівда опиняється в морі, згадує дитинство. Чому воно так, він і сам не знає. Може, від хиткої води паморочиться в голові, і треба за щось учепитися.
У дядька, якому вони мусили цілувати руку, стаючи навколішки, була друга дружина, небезпечно молода. Довкола себе вона ширила геть чужу для молодого Антонія атмосферу театру, позерства. Походила з дуже вбогої, якоїсь підозрілої шляхти, тож мусила бундючитися й приндитися. Виглядало все це смішно. Коли до їхнього маєтку приїжджали гості, вона з удаваною ніжністю гладила чоловікових племінників по щоках, пестливо щипала їх за вуха й примовляла: «Ох, Антосику… Оцьому-то в житті таланитиме». Щойно гості зникали, вона знімала з них вишукане вбрання і ховала його до шафи в сінях, немов сподіваючись, що одного дня тут з’являться якісь інші сироти-родичі, дещо вищого ґатунку.
Через те все — втечу коханки, море й дитячі спогади — Молівда почувається нестерпно самотнім. Ще трохи, і його втішать волоські богомили, яких чомусь уперто називають липованами[91]. Вони трохи залікують ту тріщину, яка розполовинила його всередині (чи чув хто колись про таку
