Книги Якова - Ольга Токарчук
Він зупиняється в заїзді, що його тримає жінка, яку всі кличуть Іреною або Матір’ю. Вона — дрібної статури, смаглява на лиці, завжди вдягнена в чорне; іноді вітер вириває з-під її чорної хустки пасма вже геть сивого волосся. Хоч вона й корчмарка, всі оточують її великою повагою, наче монахиню. Дарма що вона, кажуть, удова і має десь у світі дорослих дітей. Ця Ірена щоранку й щовечора влаштовує моління й сама співає таким чистим голосом, що в паломників здригаються серця. Працюють у неї дві наче-дівчини; Коссаковський спершу теж так гадав, але згодом помітив, що вони лише на перший погляд дівчата, а насправді, радше за все, кастрати, лише з грудьми. Треба стежити, щоб на них не витріщатися, бо тоді вони показують язика. Хтось йому розповів, що в цій корчмі завжди є якась Ірена, і так уже мусить бути. Ця Ірена походить звідкись із Півночі, говорить трошки ламаною грецькою, вставляючи чужинські слова, іноді знайомі Антонію. Мабуть, вона волошка чи сербка.
Довкола самі чоловіки, жодної тобі жінки (хіба що Ірена, але, може, й вона не жінка?). Навіть жодної тварини жіночої статі. Це бентежило б ченців. Коссаковський намагається зосередитися на зеленокрилому жуку, що повзе по стежці. Цікаво, чи й він самець?..
Разом з іншими прочанами Коссаковський дряпається на гору, але до монастиря їх не впускають. Для таких, як він, є спеціальне місце в кам’яному будинку біля муру, там можна поспати й перекусити. Вранці та ввечері треба присвячувати себе молитві згідно із заповідями святого ченця Григорія Палами. Ця молитва полягає в нескінченному, по тисячу разів на день, повторюванні: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, змилуйся наді мною». Молячись, вони сидять на землі, скоцюрблені, зі схиленими на коліна головами, схожі на ембріони, на ненароджених; при цьому вони затримують дихання так довго, як зможуть.
Щоранку і щовечора якийсь високий чоловічий голос скликає їх на спільну молитву. Звідусіль чути слов’янське «молітба-а-а, молітба-а-а!». Зачувши цей клич, усі пілігрими кидають свою роботу і швидко йдуть нагору, до монастиря. Коссаковському це нагадує поведінку птахів, коли вони чують сигнал про наближення хижака.
Днями Коссаковський обробляє город.
Найнявся також вантажником у порту — допомагає розвантажувати невеликі суденця, що прибувають сюди раз або двічі на день. Річ не в копійках, які він заробить, а в тому, аби бути серед людей, а ще можна час від часу заходити у внутрішній двір монастиря: там брамник, міцний чернець у розквіті сил, який приймає харчі й товар, дає напитися холодної, майже крижаної води й частує оливками. Втім, допомагати з розвантажуванням доводиться нечасто, бо ченці — самодостатні.
Коссаковський спершу опирається, дивиться на охоплених релігійним завзяттям прочан з іронією. З більшою охотою прогулюється кам’янистими доріжками довкола монастиря, крокує розігрітою землею, об яку безугавно труться крихітні смички цикад; ця земля так пахне травами й живицею, що здається чимось їстівним, наче зачерствілий, приправлений спеціями пиріг. Так прогулюючись, Коссаковський уявляє, що тут жили колись грецькі боги, ті самі, про яких він колись читав у домі дядька. Тепер вони повертаються. На них сяйливі золоті шати, вони білошкірі, вищі, ніж людина. Іноді йому здається, що він ступає по їхніх слідах, досить трохи поквапитися, і він наздожене богиню Афродіту, побачить її чарівну голизну; запах гісопу на мить стає напівтваринним духом спітнілого Пана. Коссаковський напружує уяву, силкується на все дивитися крізь її скло. Вони потрібні йому. Боги. Бог. Їхня присутність у запаху живиці, точніше, таємна присутність якоїсь липкої й солодкавої сили, що пульсує в усьому живому, наповнює світ по вінця. Він увесь напружується, щоб уявити собі її — присутність. Його член напружується, і йому на цій святій горі доводиться дарувати собі полегшу.
Але якось згодом, коли він почувався найщасливішим і ополудні заснув у затінку куща, його зненацька розбудив шум моря. Цього разу звук здавався зловісним, а він же чув його весь час. Коссаковський зірвався і роззирнувся довкола. Сліпуче сонце ділило все видиме на світло й темряву, сяйво і тінь. Весь рух довкола зупинився. Він бачив здалеку завмерлі хвилі, а вгорі — самотнього мартина, наче пришпиленого до неба. Серце підкотилося йому до горла. Коссаковський підперся рукою, щоб підвестися, і трава в його долоні розсипалася на порох. Нічим дихати. Обрій зненацька наблизився, і за мить його м’яка лінія перетворилася на петлю. Раптом Антоній Коссаковський усвідомлює, що квиління моря — це жалобний плач, уся природа тужить за богами, яких так бракувало у світі. Тут нікого немає, Бог створив світ і помер від надмірного зусилля. Довелося приїхати аж сюди, щоб це збагнути.
Коссаковський починає молитися.
Але нічого не виходить. Він марно схиляє голову на живіт, згортається клубком, наче в утробі матері, — так його вчили. Спокій не приходить, подих кудись тікає, механічно повторювані слова «Господи, Ісусе Христе…» не вгамовують тривоги. Коссаковський відчуває лише власний запах — дух спітнілого тіла зрілого чоловіка. Більше нічого.
Наступного ранку, покинувши всі обов’язки і не зважаючи на докори Ірени, він сідає на перший-ліпший корабель, не питаючи, куди той пливе. Відчалюючи, чує з берега клич: «Молітба-а-а, молітба-а-а!» — і йому здається, що острів його не відпускає. Вже у відкритому морі з’ясовує, що корабель прямує до Смирни.
У Смирні його справи йдуть чудово. Він знаходить роботу в тринітаріїв, і вперше за довгий час йому вдається заробити хоч якісь пристойні гроші. Він не відмовляє собі ні в чому: купує солідну турецьку одежу, замовляє вино. Алкоголь дає йому втіху, аби лиш товариство було. Помічає, що його розповіді про гору Афон справляють враження на християн, тож він щоразу додає нових подробиць, аж доки його історія не перетворюється на суцільну низку пригод. Каже, що звати його Молівда. Йому подобається це наймення. Воно — дещо більше, ніж просто ім’я. Молівда — це його новий герб, його гасло. Попередні ім’я та прізвище — якісь тіснуваті, поторочені, солом’яні, як і його думки, — він майже цілком забуває. Представляється ними лише братам тринітаріям. Антоній Коссаковський — що від нього лишилося?
Молівді хочеться глянути на власне життя з віддалі — як роблять ось ці євреї, що приїжджають із Польщі. Вдень вони старанно працюють, зосереджені, погідні. Ввечері без кінця теревенять. Він спершу просто підслухує — євреї гадають, що він їх не розуміє. Наче і євреї, а відчуває з ними якусь близькість. Він навіть розмірковує: чи
