Книги Якова - Ольга Токарчук
— Ось як треба чинити. Не церемонитись. Запам’ятай.
Ці слова глибоко западають Гершеле в душу. Відтепер він хотів би бути таким, як Яків. До того ж близькість Якова викликає в ньому незбагненний дрож, його хлоп’ячим тілом розливається тепло. Він почувається захищеним і сильним.
На Хануку вони їдуть до Нікополя по Хану. Молода дружина вибігає Якову назустріч, перш ніж він встигає злізти з воза, навантаженого подарунками для цілої родини. Вони вітаються стримано, трохи офіційно. Всі тут уважають Якова кимось більшим, ніж звичайним купцем, і в його голосі з’являється якась статечність — для Гершеле це щось нове. Яків цілує Хану в чоло, по-батьківському. З Товою вітається так, наче вони обидва — королі. Його поселяють в окрему кімнату, але він тут-таки зникає в жіночій частині дому в Хани. А проте Гершеле не зазіхає на його застелене ліжко, сам лягає на підлогу біля печі.
Удень тут їдять і п’ють, а молячись, не одягають ніяких тфелінів[90]. Гершеле помічає, що готують тут не по-кошерному, нарізають звичайний турецький хліб, вмочують його в олію з травами, сир беруть руками. Сидять на підлозі, наче турки. Жінки носять широкі штани з легкої тканини.
Хані спадає на думку відвідати сестру у Відині. Спершу звертається з цим проханням до батька, але той дивиться спідлоба. І Хана розуміє, що просити дозволу слід у чоловіка. Грається перлиною, що висить на золотому ланцюжку в неї на шиї, — подарунком від Якова. Либонь, її вже втомили батьки, їй хочеться похвалитися тим, що вона заміжня, їй хочеться до Якова, кортить мандрівок і змін. Гершеле бачить, що вона ще дитина — як і він сам. Хана лише вдає з себе дорослу жінку. Одного разу він підглянув, як вона милася в задній північній частині саду. В неї пишне тіло, широкі стегна, великі сідниці.
Впродовж тих трьох днів подорожі берегом Дунаю з Нікополя до Відина Гершеле закохується в Хану. Тепер він любить їх обох однією любов’ю. Так дивно: йому до шалу, до одержимості хочеться бути поруч із нею. Весь час згадує її сідниці — великі і якісь лагідні, невинні. Йому кортить штурмувати їх безупинно.
Перед самим Відином Яків і Хана велять везти їх до скель. Гершеле править кіньми і краєм ока бачить, куди пірнає Яковова рука. Лише стискає міцніше віжки. Йому кажуть чекати біля коней, наче слузі, а самі зникають десь серед скель, схожих на скам’янілих потвор. Гершеле знає, що чекати доведеться довго, тому закурює люльку, додаючи трохи живиці, що її дав Яків. Затягується, наче старий ребе Мордке, і обрій раптово вигладжується. Спирається об брилу і розглядає брунатних коників-стрибунців, великих і кутастих. А коли зводить очі на скелі, бачить ціле біле кам’яне місто, що простягається аж до горизонту. І саме воно дивиться на людей, а не навпаки. Він не знає, як так буває, але скелі дивляться на них. Зрештою, він не дивується. І теж дивиться. Бачить оголену Хану, що широко сперлася руками об скелю, і напівголого Якова, який, притиснувшись до її спини, повільно й ритмічно рухається. Зненацька Яків дивиться на Гершеле, що сидить на козлах, і погляд його гарячий та густий. Стрижень Гершеле негайно напружується, і брунатні стрибунці натрапляють на своєму шляху на справді серйозну перешкоду. Мабуть, дивуються тій несподіваній масі органічної матерії, що звалилася з неба в їхній комашиний світ.
10
Ким є той, хто збирає трави на горі Афон
Антоній Коссаковський, випливши невеликим кораблем із порту Девелікі, якраз досягає причалу біля підніжжя гори. Він неймовірно зворушений; біль, який ще недавно розривав йому груди, цілком ущух. Хтозна, може, то завдяки морському повітрю та вітрові, який, відбиваючись від стрімкого берега, ніс із собою запахи живиці й трав. А може, завдяки близькості святого місця.
Він роздумує над тією раптовою зміною власного настрою і самопочуття. Ця зміна — глибока й несподівана, бо відколи він покинув холодну Росію і подався в краї грецькі й турецькі, став іншою людиною. Сказати б, сяйливою, легкою. Все наче так просто: йдеться про світло й тепло. Про сонце, в чиєму промінні барви стають інтенсивнішими, а запахи розігрітої землі п’янять. Тут було більше неба, і світ, здавалося, працює за іншими законами, ніж на Півночі. Тут усе ще діяло Провидіння, грецький Фатум, який рухав людьми і креслив їхні шляхи, наче струмочки піску, що спливають згори донизу дюною, творячи фігури, яких не посоромився б найкращий художник: звивисті, примхливі, витончені.
Тут, на Півдні, все є якимось матеріальнішим. Росте на сонці, ховається в затінку. Антонієві Коссаковському це дарує радість і легкість, він більше слухає самого себе. Іноді почувається таким вільним, що на очі навертаються сльози.
Він помітив: що далі на південь, що менше стає християнства, а більше сонця й солодких вин, що більше грецького Фатуму — то краще йому живеться. Його рішення — наче й не його, вони приходять іззовні, продиктовані самим ладом світу. А відповідно, менше відповідальності, менше тихого сорому, нестерпного почуття провини за все, скоєне в житті. Тут будь-який вчинок можна виправити, домовившись з богами, принісши їм офіру. Тож і на власне відбиття у воді можна дивитися з повагою. Можна з любов’ю споглядати інших. Ніхто не є злим; навіть убивцю не можна засуджувати, бо він є частиною великого плану. Однаково можна любити ката і жертву. Люди — добрі й шляхетні. Все зло, яке діється, — провина світу, а не їхня. А світ буває злим, ще й яким!
Що далі на північ, то більше людина зосереджується на собі й — мабуть, через якусь північну одержимість, спричинену браком сонячного світла, — бере на себе забагато. Вважає себе відповідальною за власні вчинки. Той грецький фатум січе мокрий сніг, а згодом роздирає на шмаття мороз, аж доки він остаточно зникає. Залишається руйнівне для людини усвідомлення, що все зло зосереджене лише в ній і нічого вдіяти з цим неможливо. У цьому її переконує Церква — той Володар Півночі — та її повсюдні агенти. За те зло можна хіба що просити прощення. І то не цілком. Звідси — те пекуче відчуття, що ти вічно в чомусь винен, від самого народження, що ти загруз у гріху і все довкола —
