Книги Якова - Ольга Токарчук
Ніхто на нього особливо не зважає, його мають за дурника. Іноді Яків позирає на нього так, що він весь шаріється. Гершеле — помічник Якова, він чистить йому одяг, підмітає в конторі, запарює кофій. Вечорами, коли рахують виторг, записує цифри у графи.
Йому багато що незрозуміло, але питати побоюється. Всі ці речі оточує якась таємниця. Оскільки він не пройшов іще бар-міцви, його не впускають до кімнати молитви, зачиняють перед ним двері. То йому постити чи ні?
У день Тіша бе-ав Гершеле прибирає в погребах, вимітає з кутків бавовняний пил, мишачий послід. Від ранку нічого не їсть — як-не-як піст. Так було в нього вдома. Не хоче навіть дивитися, як Яків і ціле товариство їдять нагорі. Але тепер голод схопив його міцною рукою, кишки грають марш. У погребі є вино та морква. Стоять тут і глечики з холодним компотом. Досить лише потягтися рукою. Але Гершеле вагається. Він ніколи не їв у піст, тож виймає з глечика маленьку вишеньку і відкушує її половину. Якщо Шабтай Цві — Месія, то він чинить добре, порушуючи закон в ім’я нового закону, якщо ж ні, то він усе одно не зробив нічого поганого, бо що ж таке одна маленька вишенька за цілий день?
Вранці він запитав про це Якова. Приніс Трактат Йома, де в розділі восьмому написано: «Якщо хто спожив харч завбільшки з сушений фінік із кісточкою всередині, якщо хто набрав повен рот води, аби напитися, — він учинив переступ. Уся їжа сукупно не може бути більшою за сушений фінік, а всі напої — за те, що поміщається в устах. Якщо хто їсть і попиває, то кількості не додаються».
Яків дивиться на текст і на схвильованого Гершеле з удаваною серйозністю. Потім зненацька вибухає сміхом. Сміється, як уміє лише він, дзвінко, гучно, з самих глибин, заразливо, так, що чути його, певно, в цілій Крайові; його сміх мимоволі підхоплює й Гершеле, спершу лише всміхається, а потім починає хихотіти. Тоді Яків пригортає здивованого Гершеле до себе і цілує його в уста.
Гершеле міркує, чи молодий чоловік не тужить за своєю дружиною, яку залишив у батька; вона пише йому любовні листи, просить його повертатися або забрати її до себе. Гершеле це знає, бо потай читає листи, коли Яків не бачить. Іноді уявляє собі білу руку, яка їх писала. Це приємне заняття. Яків не ховає листів, у його паперах балаган, списки замовлень розкидані по столу, а Гершеле намагається якось тому всьому дати лад. Супроводжує Якова, коли той відвідує клієнтів, точніше, клієнток, багатих міщанок, чиї чоловіки виїхали; капітанші та вдови посилають по Якова — саме по нього, — аби він показав їм свій товар. Вони домовилися: якщо Яків випускає з рук вузлик — неначе ненароком, випадково, — Гершеле має попросити пробачення і вийти. А далі чекати неподалік, не зводячи очей з дверей дому.
Яків виходить рішучим кроком, він завжди так ходить — широко розставляючи ноги і поправляючи шаровари (адже носить турецький одяг). Тріумфально дивиться на Гершеле. Задоволено поплескує себе між ногами, як це роблять турки. Цікаво, що так вабить жінок до цього чоловіка? Жінки мають це чуття, вони завжди впізнають у чоловікові щось, що відчуває й Гершеле. Яків гарний, і там, де він з’являється, все набуває сенсу, влагоджується, наче хтось старанно поприбирав.
Яків пообіцяв Тові студіювати книги, але Гершеле бачить, що читання його мучить, минуло вже захоплення, яким заразили його ребе Мордке та Нахман. Книжки припадають пилом. Буває, що довгих листів від Нахмана з Польщі він не розпечатує кілька днів. Гершеле збирає ті листи, читає і складає на купку. Зараз Якова набагато більше цікавлять гроші. Він уже вніс кузенові Абрагамові під проценти все, що заробив протягом року. Йому хочеться мати дім із виноградником у Нікополі чи Джурджу. Щоби з вікна було видно Дунай, а пагони лози пнулися по дерев’яних арках, творячи зелені стіни й дах. Тоді він перевезе сюди Хану. А поки що він теревенить із клієнтами або зникає десь посеред дня. Певно, у нього якісь свої ґешефти. Абрагамові це не дуже подобається. Він розпитує про нього в Гершеле, і хлопець хоч-не-хоч мусить покривати Якова. І покриває його залюбки. Вигадує різні небилиці. Що Яків буцімто ходить молитися до ріки, що позичає книги, що шукає клієнтів, що стежить за розвантаженням. Коли Яків уперше запрошує Гершеле до свого ліжка, той не опирається. Віддається йому увесь, розпашілий, як черінь, і якби його змога, віддав би йому ще більше. Життя йому віддав би. Яків називає це «Маасе Зар», Чужим Учинком — тобто вчинком навпаки, всупереч писаному законові, який в очисному пломені Месії зітлів, мов старе вологе рядно.
Про перлину та Хану
Яків вирішує подарувати Хані найкоштовнішу перлину. Кілька днів вони з Гершеле ходять крамницями ювелірів. Яків повагом виймає перлину з коробочки, де вона спочиває на шовковій підстилці. Кожен, хто бере її до рук, одразу мружиться від блиску, прицмокує: це диво, а не перлина. Вона майже безцінна. Яків тішиться цим захватом. Але потім ювелір неодмінно повертає йому перлину: ні, він не наважиться її дірявити, диво може тріснути, і втрата буде неоціненна. Зверніться до когось іншого. Яків сердиться. Повернувшись додому, кладе перлину на стіл і мовчки вдивляється в неї. Гершеле подає йому миску з оливками, що їх Яків так любить. Згодом доведеться збирати кісточки по цілій підлозі.
— І до кого тепер іти? Боягузи, перлини злякалися, — каже Яків.
Коли він сердиться, його рухи, його хода стають іще швидшими й різкішими. Морщить чоло, супить брови. Гершеле стає лячно, хоч Яків ніколи його не кривдив. Яків любить його — Гершеле це знає.
Врешті велить хлопцеві збиратися, вони одягають найстаріше, найзношеніше вбрання, йдуть на пристань і переправляються поромом на той берег ріки. Там заходять до першої-ліпшої крамнички золотаря. Яків твердим голосом просить майстра просвердлити цю дешевеньку штучну перлину, цю цяцьку, як він її називає.
— Хочу це подарувати дівчині. — Яків виймає коштовність просто з кишені й кидає на шальку ваг, продовжуючи невинну розмову. Ювелір сміливо, без зітхань і прицмокувань, бере
