Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

Він поцілував її пальці у добре зроблених рукавичках і подивився на неї із радісною гордістю.

- Ви дійсно кохаєте мене? - запитав він. - Іноді я не можу в це повірити. Це здається занадто добрим, щоб бути правдою.

Її очі наповнились сльозами.

- Я почуваюся такою нікчемною і такою жалюгідною. Я хотіла б, щоб ви знали, як я вдячна вам за те, що кохаєте мене.

З поїзда їм вдалось побачити Темзу, що неясно виблискувала в сонячній димці.  Але незабаром вони прийшли до довгих рядів маленьких сірих будиночків, які з бездушною виразністю демонстрували деталі своєї бідності. На похмурих подвір'ях на мотузках сушився вивішений одяг. Вінні, бажаючи побачити лише більш веселу сторону речей, відвернулася, щоб повністю зайнятись темною привабливістю Бертрама.

Доїхавши до Пекема, вона озиралася в пошуках кеба, але її коханий, якому ідея такої розкоші не спала на думку, відправився пішки; і вона, пам’ятаючи, що в майбутньому вона повинна протистояти марнотратству, слухняно пішла за ним.

- Це всього лише миля і ще трохи, - сказав він, жваво крокуючи.

На перший погляд Вінні не була незадоволеною вуличною суєтою. У повітрі панувала приємна свіжість. Тротуари були затоплені людьми, на проїжджій частині шумів грюкіт омнібусів і стукіт візків торговців; магазини були веселими, переповнені  усім їхнім товаром. Після нудної респектабельності Південного Кенсінгтона бадьорість і пожвавленість, напружена завзятість дуже вражали. Дівчина відчула себе більш близькою з людством, і навколишнє життя змусило її  приємно пашіти. Вона відчула особливий жар, коли  вона зрозуміла,  скільки в житті різноманітних  хвилювань.

- Я не думаю, що мені взагалі варто заперечувати проти будинку у передмісті, - сказала вона.

Але нарешті, звернувши з головної дороги, вони вийшли на вулицю, яка здавалася безмежною. З обох боків довгими прямими рядами були маленькі цегляні вілли; і кожен будинок із своїм арочним вікном, акуратними дверима та шиферним дахом був точно таким, як його побратими. Перед кожним будинком була крихітна ділянка галявини, площею близько чотирьох футів. Небо було сіре, бо зникло примхливе сонце, і розлючено дув вітер. Вулиця, порожня і безрадісна, здавалася дуже похмурою. Вінні трохи здригнулася, відчувши раптову дивну ворожнечу до мешканців цих нудних місць. Незабаром вона втомилася, бо не звикла ходити пішки, і запитала, чи їм ще далеко йти.

- Це всього лише за рогом, - сказав він.

Вони повернули, і з'явився ще один довгий ряд будиночків, які зовсім не відрізнялись від першого; і від подібності між кожним із них у неї запаморочилося в голові.

- Це гірше, ніж Бейсуотер, - пробурмотіла вона з чимось на кшталт стону розчарування.

Захоплення, яке спочатку вона відчула, швидко зникло від втомлення, східного вітру, і нудної самотності . Нарешті вони прийшли до крихітної вілли, що стояла поряд із сусідськими, яка виглядала акуратнішою, похмурішою та  суттєво грубішою за всіх. І все ж єдиною її несхожістю  була  назва будинку, написана золотими літерами на фрамузі над дверима. Він називався Балморал. У вікнах висіли дешеві мереживні занавіски.

- Ось ми і тут, - сказав Бертрам, відкриваючи замок.

Він провів її у вузький прохід, підлогу якого було покрито смердючим лінолеумом, а потім у вітальню. Це була дуже маленька кімната, якась нежила, незважаючи на книги Бертрама, акуратно розкладені на полицях. Запах був важкий, ніби нею рідко користувалися, і вікна рідко відчинялися. Стіл займав більшу частину підлоги; його приховувала велика червона скатертина, штампована чорним візерунком, але Вінні відразу здогадалася, що його поверхня з звичайної сосни, а ніжки вишукано вирізані в імітацію червоного дерева. Біля стіни було фортепіано, а навколо - стільці, покриті червоним оксамитом. По обидва боки каміна були крісла того ж виду. Швидке око Вінні схватило також складний позолочений годинник із пастушком, що стояв навколішки перед пастушкою, під скляним футляром; і він був оточений свічниками, подібним чином захищеними. Труба димоходу була завішена блідо-зеленими драпіровками. Навпроти дзеркала була картина з намальованим олійними фарбами бригом «Мері Енн», на якому Томас Рейлінг здійснив багато авантюрних подорожей; а поруч був портрет самого моряка, не менш дерев'яний, ніж корабель. Він був  у чорному сукні  похоронного типу та з бакенбардами великої пишності.

- Мати, - вигукнув Бертрам, - мати!

- Іду!

     Це був масний, добродушний голос, але навіть у цьому одному слові  акцент кокні був агресивним і безпомилковим. З’явилася пані Рейлінг, пригладжуючи рукава недільної сукні, яку вона щойно одягла. Це була невисока, кремезна жінка, зовнішності, яку ввічливо називали простою; її червоне обличчя, з нечіткими рисами, сяяло добродушністю та милом, запах якого виходив від неї з надмірною виразністю; її волосся було надмірно чорним. У ній, звичайно, не було нічого, що б нагадувало чуйне, гарне обличчя Бертрама. Приємно посміхаючись, вона потиснула руку Вінні.

     - Луї, ще не прийшла, Берті, - сказала вона, і бракуючий  придиховий звук послав рум'янець на щоки Вінні. - Чудовий день, чи не так? - додала вона, розпочавши розмову.

     Вінні погодилася, що так і є, а Бертрам запропонував їм одразу випити чаю.

     - Це все готове, - сказала мати.

     Вона подивилася дещо невпевнено на дзвін, ніби не впевнена, чи буде це обачно дзвонити, і кинула на сина запитальний погляд. Потім, вирішивши, вона потягнула його.

     Пронизливий звук було добре чути в вітальні, і пані Рейлінг самозадоволено зауважила: Це як дзвінок.

     Але не було іншої відповіді, окрім звуків голосів на кухні.

     - Хтось тут є? - спитав Бертрам.

     - Пані Купер заскочила до мене, і вона мені  допомагає готувати чай.

     Обличчя Бертрама потемніло, і його мати звернулася до Вінні з поясненням.

     - Берті чомусь не може витримувати пані Купер, - сказала вона у своїй велемовній, добродушній манері.