Фартух єпископа - Сомерсет Вільям Моем

- І це, Софія, голова нашого дому! - сказав канонік, крижаним тоном. - Томас, другий граф Спретт із Бічкомба.

Ледь ці слова зірвалися з його губ, як пролунав гучний дзвінок у парадні двері.

Канонік Спретт нервово здригнувся. Він зібрався з духом, щоб прийняти очікуваного гінця. Потім в залі почулися голоси, і канонік підняв руку, вимагаючи тиші.

- Хто це може бути? - запитав він.

Було чутно, як хтось біжить вгору по сходах, і Лайонел відчинив двері, вперше в житті поспішаючий і стривожений.

- О, це всього лише ви! - сказав канонік Спретт, не в силах приховати свого розчарування. - Я не знаю, з якого дива ви дзвоните в дзвінок так, як ніби в будинку пожежа.

Але Лайонел не був готовий виправдовуватися.

- Я кажу, батько, це правда про Барчестер?

- Що правда?- запитав він, не знаючи, радіти йому або засмучуватися.

- Оголошено, що призначений доктор Грей, директор Хербіна.

- Неможливо! - недовірливо вигукнув канонік. - Нікчемний директор, який навчає неосвічених школярів їх абетці.

- Це у вечірній газеті.

- О, це смішно; це не може бути правдою. Я  найкращий з моїх побратимів, і я не можу змусити себе повірити, що лорд Стоунхендж може бути таким дурним і злим.

- «Вестмінстерська газета» пише, що це важливе призначення.

- «Вестмінстер» - радикальна газета, Лайонел, і скаже що завгодно. Наскільки я знаю, Грей теж може бути радикалом. Кажу вам, це абсурд. Він трохи кращий за імбецила та людини без роду. Дурень, шкільний вчитель! Я знаю незліченні речі проти нього, але нічого на його користь, за винятком того, що колись він був вихователем одного з погано вихованих шибеників Стоунхенджа. Я не думаю, що уряд може бути настільки ідіотським, щоб надати важливий єпископат людині зі здібностями Грея. Здібності? Вони не є здібностями; це найзвичайніший і дурний чоловік, якого я коли-небудь знав. Він дурніший  церковного старости.

- Зізнаюся, я вважаю це досить поганим смаком лорда Стоунхенджа, враховуючи, що ви обідали з ним лише днями, - сказала тихо леді Софія.

- Я дякую небу, що я не марнославна людина, - сказав канонік дещо риторично. - У мене можуть бути помилки; у всіх нас є помилки. Але я не думаю, що хтось коли-небудь  звинувачував мене в марнославстві. Коли натякнули, що мені буде запропоновано єпископство Барчестера, ця думка стала для мене несподіванкою; але в цьому я зізнаюся, я не думаю, що я повинен був бути не на своєму місці на цій посаді. Я все життя був пов'язаний з державними справами, і я звик до влади. Я також не можу не думати, що я заслуговую на щось від своєї країни

- У цей момент Понсонбі пройшов крізь вітальню до маленької тераси за вікном. Він поніс на срібному підносі вражаючих розмірів чайник з кип'ятком і заварювальний чайник.

- Я наказала їм винести чай на вулицю, - сказала леді Софія. -Я подумала, що так буде приємніше.

Лорд Спретт і Лайонел піднялися і разом із леді Софією пройшли через велике французьке вікно; але пані Фіцхерберт, побачивши, що канонік не зробив жодного признаку, що піде слідом, зупинилася на порозі.

- Ви не хочете йти і випити чаю, каноніку? - запитала вона.

- Ах, моя дорога леді, у цей момент я не можу думати про чай. Я майже можу сказати, що більше ніколи не буду пити чай.

- Бідний каноніку Спретт, мені вас так шкода, - посміхнулася вона, наполовину забавляючись його досадою, наполовину з ніжністю, бо він був  схожим на розпещену дитину.

Він знизав плечима.

- Мені шкода не мене, а людей, які зробили цю справу. Це так чарівно з вашого боку  співчувати мені. -  Він узяв її руку і потиснув. - Я часто відчував, що ви насправді мене розумієте. Страшно жити в оточенні людей, які вас не цінують. Кажуть, що жодна людина не є пророком у своїй країні, і я це теж пережив. Я радий, що ви були тут сьогодні вдень, бо ви бачили, як мене оточують цинічний сміх і легковажна  вульгарність. Вони мене не розуміють. - Він зітхнув, посміхнувся і поплескав руку, яку тримав. - Я не хочу сказати нічого проти Софії. Я смію стверджувати, що вона робить все можливе, і в цьому світі ми повинні бути вдячні за маленькі милості, але у неї немає тієї делікатності почуттів, які необхідні для розуміння такого характера, як мій. Ви пам’ятаєте мою дружину, пані Фіцхерберт? Вона була ангелом, чи не так? Любляча, слухняна, шаноблива, самовіддана! Вона була всім, якою повинна бути дружина. Але її у мене забрали. Я ніколи не зможу з цим змиритися.

- А тепер йдіть пити чай, - сказала пані Фіцхерберт, відчепивши руку. - Я знаю, що це дасть вам зібратися.

 - О, я нічого не можу торкнутися, - вигукнув він з жестом відрази.- Я не наважуся сказати це комусь іншому, але  вам, хто насправді мене розуміє, я можу сказати, що якщо хтось і був придатним бути єпископом Барчестера, так це я. Всякий, хто мене знає, повинен бути повністю впевнений, що я цього хотів не заради себе; але думав про чудові можливості робити добро, які дає така посада! А вони віддали її Грею!

Він закінчив гнівним потиском плечей. Коли він знову заговорив, в його голосі було тремтіння, почасти від праведного обурення, почасти від відчаю з приводу дурості людства.

- Я кажу абсолютно без упередження, але, якщо чесно, як ви гадаєте, доктор Грей підходить для таких обов'язків?

- Звичайно, ні, - відповіла місіс Фіцхерберт, яка до цього дня навіть не чула про видатного педагога.

- Я не