Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Стася подумала, що невідомий юнак має рацію. Він сподобався їй — симпатичний і ввічливий. Ясно, що він не холоп. Але до Бучача вона повертатися не хотіла. Вона ж вкрала у пана старости його живу іграшку. Акробатка притискалася до її тіла, ніжно, гаряче й довірливо дихала під пахву. Стасі це подобалося. Страшенно подобалося. Було лише одне місце на світі, де вона могла сховатися від невдоволення Бучацького дідича і погратися його іграшкою. Цим місцем був дім її родички-лібертенки. Стася була з роду Тичковських.

[Дім таксидерміста Цві, Буданів на Сереті, Подільське воєводство, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Знаки з'явилися на шкірі раптово. Це сталося після того, як Цві протер її сумішшю камфори, живиці й лаймової олії. Спочатку проступили темні лінії хреста, пізніше з'явилися вписані в нього літери — юдейські, грецькі, латинські й зовсім не відомі Цві. Дещо з того він розібрав. Напис вказував на якийсь священний глечик чи то келих, названий «Рашит Га-Галгалім» і «Ауфанім» та схований у місці, названому  Elia.

Цвіові стало зовсім страшно. Він розумівся на багатьох таємних речах. Він знав також, що існують такі таємниці, які вбивають усіх, хто до них причетний. Також сім'ї тих причетних. Також сусідів причетних. Також усіх, хто розмовляв з причетними та їхніми сусідами. Всіх.

Ще літнє сонце не з'явилося на східному обрії, а таксидерміст вже закладав бричку. Стривожена Хава метушилася поряд. Заглядала в посіріле обличчя чоловіка.

«Ти надовго?» — спитала вона врешті-решт.

«Це відомо лише Йому, жінко», — Цві очима вказав на небо.

Хава заплакала. Потім заплакали діти.

[Руїни старого замку в околицях Овруча, ніч на 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

Правнукові гетьмана Многогрішного тієї ночі наснився дивний сон. Перед літнім сонцестоянням йому завжди снилися дивні й довгі сни. З року в рік. Цей сон переніс підпоручика у Двори Хаосу. Він ішов безкрайнім полем, яке було всіяне сміттям. Тут лежали уламки мармурових колон, уламки меблів, уламки зброї і уламки людей. Коли він проходив повз них, вони ворушилися, ніби намагалися встати. Це було моторошно.

З неба на Двори Хаосу падало нове сміття. Обгоріле й сіре, вкрите плямами і блискуче. Різне. Чим далі йшов Многогрішний під тим сміттєпадом, тим вищими ставали купи уламків. Ці купи не були мертві. Вони дихали, немов тіла гігантських істот. Вони випускали з себе гази розпаду. З глибин сміттєвих гір доносилося бридке шарудіння. Підпоручник не бачив щурів, але знав, що вони десь поряд — хижі й величезні. Шлях між купами уламків обірвався. Многогрішний видерся на сміттєву гору. Попіл падав на його волосся. Він не побачив обрію. Двори Хаосу зливалися з обернутою куполом чашою неба. Сірого одноманітного неба, окупованого вічним присмерком.

Десь там, де сутінки ховали сміттєву неозорість, він побачив вежі. Вони височіли далеко. Страшні і темні. Він знав, що до них йому не дійти. Що до тих веж не зможе дійти жоден із смертних. Що навіть побачити ці вежі можуть лише найвиразніші з грішників, багатогрішники. Він дивився на передвічні вежі Володарів Хаосу й не смів озирнутися. Він був упевнений, що зграя гігантських щурів підкрадається до нього ззаду. Він відчув запах їхніх жорстоких тіл — відчув царя смородів і приготувався до загибелі. Коли цар смородів став нестерпним, він прокинувся.

Блодо сиділи біля ватри, курили люльки. Зв'язаний самозванець тихо скиглив крізь кляп. Сморід ішов від нього, певно, знову наробив у штани. Манька, котра тулилася поряд, відкрила очі й питально подивилася на свого пана.

— Й де ж ті три гості, що ти їх мені напророчила? — спитав він китайською.

Мао Мянь не відповіла. Вона не хотіла засмучувати свого доброго пана. Адже вона ще раз кидала палички «і»[47] і вже знала правдиві імена тих гостей. Їх звали: Перемога, Невдячність, Забуття.

[Помістя Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, ранок 23 червня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Jezu! Стасю, дівчинко моя, як Ви виглядаєте! — сплеснула руками лібертенка Яблоновська.

— Я рятувалася від опришків, тето, — прошепотіла крізь сльози застиджена дочка коронного шляхтича Казимира Тичковського і долонею затулила дірку на сукні.

— А це Ваш рятівник? — усміхнулася лібертенка в бік симпатичного білявого юнака, одягненого по-простацьки.

— Так, люба тето.

— А оце що за чудо, Matka Boska? — усмішка Яблоновської стала ще ширшою, коли вона подивилася на Діоніджію.

Акробатка й дійсно виглядала неземною істотою. Бруд і розірвана пелерина, яка була її єдиним одягом, дивовижно пасували юній італійці. Вона була з тих рідкісних жінок, класична краса яких тільки підкреслюється випадковим вбранням. Залишки машкарадної позолоти на її зачісці виглядали настільки доречно, що здавалося: їх наклав у модній паризькій цирульні вишуканий митець-маньєрист. Величезні зелені очі Діоніджії світилися тією веселою готовністю до всього, яка так збуджує колекціонерів тілесних розваг, пересичених і вигадливих.

Яблоновська миттєво оцінила цей скарб насолод, що невідомо як опинився у загребущих рученятах її молодшої родички. Хлопець їй теж сподобався, хоча в ньому тонке єство лібертенки відчувало небезпечну темряву. Зрештою, небезпека теж була однією із збудливих речей світу сього. Тридцятишестирічна Яблоновська йшла назустріч небезпекам з тим бадьорим настроєм, з яким зазвичай входила до домашньої Зали Оргій. Чого боятися, коли на твоїх очах збігає короткий вік жіночого тіла? Коли починають відвисати колись бездоганні груди, важчають стегна і талія зникає під упертими набряками сала…

— Ви всі мої гості! — сказала лібертенка і покликала прислугу. Челядь отримала накази й розбіглася гріти воду для двох ванн, готувати спальні і накривати на стіл. Господиня дому поцілувалася з родичкою й непомітним рухом торкнулася пружного стегна акробатки. Та примружила зелені очі в бік «любої тети» й провела губами кінчиком