Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Тайлер пирхнув. Потім підозріло завовтузився під широким плащем. Кавалер зрозумів, що фляга з оковитою таки була припасена життєлюбним братом. Анцо несхвально підтис губи. Якби дійшло до бійки, то він волів мати поряд тверезого компаньйона.

Під аркою запанувала тиша. Лише дощові струмені співали свої мокрі пісні. Пройшло із півгодини і почулися кроки. Анцо приготував мотузяну петлю та обмотану ганчір'ям довбню. Брат-тайлер під плащем розгорнув міцну рибальську сітку. Але стривожилися вони надарма. Попри них повільно й поважно пройшли чинбарі у важких кованих чоботах. Вони поверталися з цехових зборів, мовчазні й підпилі. Запах вичиненої шкіри на віддалі виказував їхній фах. Чинбарі підозріло оглянули зволожені постаті кавалера і тайлера.

— Зараз повідомлять про нас міським стражникам, і почнуться для нас із Вами пригоди, — припустив тайлер, коли пильні чинбарі завернули за ріг кам'яниці.

— Це було б зле, — погодився кавалер.

— Я думаю, що той упир сьогодні вже не виповзе. Може, він пішов до якоїсь тутешньої кралі. Ці львівські знавці латини, вони такі… Почитають трохи з Горація, позакочують очі? а дівка вже мліє і розсуває ноги.

— Ти, певно, вчився у таких знавців латини, брате.

— Я вчився рубати шаблею бусурманів у хорунжого Шліхтера, — гордо сказав тайлер. — I все ж таки, кавалере, я думаю, що маємо з тим дощем повну комплікацію: сьогодні упир сидітиме в норі.

— Чекаємо, брате, чекаємо.

— Як скажете, кавалере.

Знову потяглися довгі нудні хвилини. Дощ не вщухав, небо темнішало і насуплювалося новою зграєю хмар. Вода капала зі склепіння, затікала під одяг. Тайлер час від часу прикладався до фляжки і висловлював сумніви. Потім знову почулися кроки. Легші й швидші за попередні.

Людина, одягнена у зелений плащ з дорогої вовни, впевнено крокувала львівською бруківкою. Плащ був майже сухий, людина щойно вийшла з Колегіуму. Під спорядженим тороками капелюхом видно було лише кінчик хрящуватого носа й міцно стиснені губи. Тінь ховала верхню частину обличчя. Анцо придивився до ґудзиків. Саме ґудзики мали виявити месіра Вацебу. Вони мали бути срібні, шестикутні і з вензелями S.W.J. Але перехожий застебнув плаща на всі принагідні гачки, і камзола роздивитися не вдалося.

Анцо вже почав відступати назад, у темряву, коли його нетерплячий компаньйон раптом викинув сітку. Зробив він це спритно і точно. Сітка впала на голову і плечі перехожого, реакція якого на напад виявилась несподівано різкою. В руці власника зеленого плаща миттєво виник ніж. «Ховав у рукаві!» — зрозумів кавалер. Він знову зробив крок уперед і замахнувся довбнею. Перехожий відстрибнув убік і довбня вдарила в мур навпроти. Поки Анцо замахувався вдруге, перехожий встиг зробити розріз у сітці і частково вивільнити руку з ножем.

Невдаха тайлер якраз попався під цю руку. Ніж розпанахав йому плече, коли він намагався збити перехожого з ніг. Тієї ж миті довбня кавалера зачепила потилицю ворога. Той хитнувся, але не впав. Він закричав на все горло, закликаючи стражників. Крик відбився від стін будинків, над головою хряцнули жалюзі. План Анцо провалився. Захопити живим Станісласа не вдалося. Він відкинув довбню, вихопив шпагу й одним ударом леза в груди вбив перехожого. Перед втечею кавалер таки подивився на ґудзики. Вензель був той самий, з потрібними літерами. Він відірвав один ґудзик, стер кров з леза плащем мерця. Потім подумав і прихопив ніж убитого.

Підтримуючи пораненого тайлера, мальтієць побіг вузькими вуличками в бік Арсеналу. Мокрі вулиці були майже безлюдні і не чулося звуків погоні.

[Зелена спальня в палаці Анни Стефанії Яблоновської-Тичковської, селище Княгинин-Бичів, Руське воєводство, вечір 14 серпня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— У Вас, ясновельможна пані, така оксамитова шкіра і такі гарні парфуми! — сказала Діоніджія, встаючи з ліжка лібертенки. Вона погладила свій пружний живіт і повідомила: — Ви така неймовірна жінка, що з мого тіла, мила пані, вже тричі витікав любовний сік. Мені так добре з Вами, так добре.

Яблоновська дала знак кріпачці, котра тримала віяло. Та змочила губку розчином лавандової олії і почала розтирати заціловані до червоного стегна і груди княжни. А та дивилася, як акробатка п'є вино з високого кришталевого кубка. Розпухлі губи Діоніджії не трималися купи, червоне вино проливалося на її підборіддя, капало на живіт і текло до западини між ногами. Намащене олією тіло акробатки вилискувало наче світла латунь. Вона здавалася статуєю, під металевою оболонкою якої хтивими хвилями переливалися натреновані м'язи.

— Ти, дитино, ще не бачила моєї Зали Оргій, — з лінивою впевненістю промовила лібертенка. — Там тебе, ласочко, розігріють так, що ти вся стечеш соком.

— Там будуть і жінки, і чоловіки?

— О так! Молоді, могутні й пристрасні чоловіки.

— Як цікаво!

— Ти колись бувала на оргіях?

— Так, ясновельможна, багато-багато разів. Я народилася у родовому замку графа дель Онтезі. Моя мати була його домашньою танцівницею і навчила мене розважати нашого пана, як тільки мені виповнилося шість років. Старий граф дуже любив мене, пестив і робив коштовні подарунки. Навіть його рідні онуки не мали таких прикрас які мала я. Але його синові більше подобалися хлопці. Коли старий дель Онтезі помер, новий граф відібрав усі подарунки і продав мене разом з мамою до мандрівного цирку. Він ненавидів нас. Ще добре, що не наказав закрити нас у підвалі або отруїти. Там, у замку, були страшні підвали. Вороги родини дель Онтезі там повільно вмирали з голоду. їм щомісяця зменшували порції хліба, а потім переставали давати зовсім. Вони від голоду гризли власні руки і кричали.

— Jezu! Дитино, не кажи мені таких жахів! Які жорстокі люди! Скільки ж тобі тоді було?

— Дванадцять років, ясновельможна. Це сталося позаминулого року.

— Це ж звірство, продати до вертепу таке мале кошеня! Але ти мусиш розповісти мені про все-все, що робив з тобою твій старий граф. Все-все-все розповісти. Мене страшенно розважають такі розповіді. Шість років! Старий веселун був нівроку. Ти вже тоді була такою красунею?

— Так, моя пані. В мене було м'якеньке золоте волосся.