Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

Автор дякує Володимирові Швадчаку, Ігорю Олійникові та Роману Ткачеві за підтримку, а також Kamori та братам-тамплієрам — за все-все…

Цісарському майстрові Тарасові Возняку й усім тим, хто не заважав

[Вілла Трифоне, Монтемаріо поблизу Риму, 5 березня 1761 року від Різдва Христового за новим стилем]

— Ти запізнився, Бомбаро. Раніше ти ніколи не запізнювався.

— Раніше я був молодшим і спритнішим, conzopatrono.

— Як-як? Чому ти так нас називаєш?

— Вибачте мені, padre mio[1], я не хотів Вас образити. У моєму рідному містечку так називають найшанованіших людей. Я хотів… Пробачте. Я з роками дурнішаю. Ще раз пробачте…

— Вибачаю, Бомбаро. Quern poenitet pecasse, paene est innocenc[2].

— Ваша Еміненціє, до всіх моїх недоліків… Я з дитинства зле знаюся на латині.

— Хто відчуває каяття, той уже майже невинний. Майже.

— Дякую Вам conz… Перепрошую, Ваша Еміненціє… Ви завше були такими добрими до дурного Бомбари, такими добрими…

— З волі Божої, сину мій, тобі випадає щаслива нагода відплатити за наші благодіяння.

— Я розумію. Ви хочете, щоб старий Бомбара нову зіграв з кимось у «швидку комету».

— Так.

— Де і з ким?

— Далеко звідси. Але твоя мужня готовність прислужитися святій справі нам подобається, сину мій.

— Треба йти до Алеманії, до тих диких німців?

— Ще далі. До Транскарпатії.

— Святі праведники! Це ж у Тартарійських землях, на краю світу!

— Ми давно не давали тобі доручень.

— Так, padre mio, це свята правда. Давно. Старий Бомбара незле пригрівся біля принад своєї Антонії, йому добре відпочивалося, але… Але він знову готовий до праці. Так. Як у старі часи.

— От і добре. Антонія буде в цей час під нашою опікою.

— Треба, padre mio, просто таки необхідно. За нею треба наглядати, пильно наглядати. Вона ж така молода й гаряча, моя Антонія. Вона й тепер заглядається на того брудного крамаря Козімо Россі. А якщо мене тут не буде?

— Про це не треба турбуватися.

— Дякую, Ваша Еміненціє… А про що треба?

— Чи пам'ятаєш ти, сину мій, такого собі Іоанна дель Пілзо?

— Пілза?

— Пілз, Пензе або Пінзель. У зла, що ховається від Христового Світла, багато облудних імен. Ти маєш пам'ятати його. Коли в Празі ти зіграв у «комету» з клятвопорушником Цивілієм, біля нього вештався як компаньйон один молодий скульптор…

— Так-так. Тепер згадую, Ваша Еміненціє. Тож був Пенсес. Так. Був такий собі спритник Джованні Пенсес. Він різьбив таких спокусливих голих німф на дверцята карети сеньйора графа Нольде… Спритник Джованні, га! Мені той хитрун здався уродженцем Кампанії, хоча базікав він лише алеманською говіркою. В нього темна шкіра і чорне волосся. Але ж хитрун не був молодим. НІ-ні, padre mio. Йому ж тоді вже було за тридцять.

— А тепер цей овоч зла повністю визрів для врожаю диявола.

— Господи, помилуй! Він пішов стежками Цивілія?

— Ще далі.

— Біда. Двадцять років пройшло.

— Двадцять один, Бомбаро, двадцять один. Тепер Пілз сіє отруйні зерна єресі серед племен хитких і довірливих. І зовсім він не Пілз. І не Пінзель, і не Пенсес, і не кампанець… Але про це потім. Ми вже приготували для тебе, сину мій, подорожні й особливі листи. Ось це — лист до брата-провінціала Станісласа Вацеби. Вчений брат Станіслас керує підрозділами нашого ордену на схід від Карпатських гір. Він людина надійна, рішуча, досвідчена. Він сприятиме в усьому й відпускатиме тобі гріхи. А цей ось лист — до нашого резидента у Леополі отця Тобіаса. Особисто в руки. Особисто. В нього отримаєш гроші…

— Але ж, Ваша Еміненціє…

— Ми дамо тобі в дорогу до Леополя аж десять повноважних цехінів. Цього тобі стане, Бомбаро.

— Ви не довіряєте мені?

— Ми пам'ятаємо один випадок.

— Я покаявся. Я ж тоді щиро покаявся, pad…

— Так, сину мій, і ми прийняли твоє каяття як щире та глибоке. Але ми пам'ятаємо… Й ще: листа до отця Тобіаса зачинено не тільки орденською, але й нашою великою гербовою печаткою. Якщо вона буде зламана раніше, аніж лист потрапить до рук отця, тебе негайно покарають як відступника, негайно й невідворотно.

— О, padre mio, старий Бомбара берегтиме той віск, немов скарб, немов честь Антонії, padre mio, присягаюся святою Лючією, яка своїм дивом відновила мій зір, і святим Марсіно…

— А ще у цій справі ти матимеш помічника.

— О ні, padre mio, прошу Вас, ні, тільки не це. Я завше працюю сам.

— Це наказ, сину мій. Наш наказ. Ти навчиш його грати в «комету».

— Це заважатиме. Це дуже заважатиме.

— Ми дамо йому гроші окремо. Він не уриватиме від твоїх заробітків.

— Ваша Еміненціє!!!

— Добре-добре, Бомбаро, не треба… Підведися, сину мій, підведися, ми тобі наказуємо… Отже це не обговорюється. Ти навчиш його грати в «комету», як умієш це ти. Й він продовжить нашу справу тоді, коли ти достойно й щасливо відпочиватимеш у гарячих обіймах Антонії. Вона ж у тебе гаряча жінка, Бомбаро?

— Вона гаряча, немов нова пічка в пекарні Лисого Джеромо.

— Головне, що вона є доброю християнкою і вірною дружиною. Я пам'ятаю її побожну матінку. Цю достойну жінку, здається, теж звали Антонією. Мир їй… До речі, нам подобається, що ти називаєш справу «кометою». Ти сам це придумав?