Втеча майстра Пінзеля - Володимир Львович Єшкілєв

— Отже, Ваш, пане, Достойний Майстер готовий довірити такій непевній персоні утримання такої реліквії? — роздратовано спитав Пінзель. Його обличчя розчервонілося, кріплене вино розпалило в ньому полум'я підозр та незгоди. — Я, панове, до речі, вже згадав, — так, згадав, — що теж дещо чув про цю вільнодумну та розбещену жінку. Чув, чув! Просто досі не здогадався, що Тичковська й нова Яблоновська — одна й та ж особа. Хто ж у цілій Речі Посполитій, панове, не чув про лібертенку Тичковську? Про удовицю Тичковську! Ха!

Пінзель від надміру почуттів зачепив рукою графин і перекинув його на рожеве желе з коропа. Желе стало пурпуровим. Анцо несхвально подивився на Майстра. Краплі вина потрапили на білосніжні мереживні манжети кавалера  тепер розпливалися там бузковими плямами. Брат Володислав поставив на стіл новий графин. Він зауважив з дивовижною для нетверезої людини розсудливістю:

— Дорогий пане Пінзелю, ми за жодних обставин не повинні критикувати наміри Достойного чи то пак брати під сумнів його проникливість. Він, немов сонце, освітлює зі свого престолу нашу Достойну Ложу, він уособлює в ній премудрого Царя Соломона. Біля нього під час вільномулярських праць запалюють Світло Мудрості. Він передбачливий та глибокодумний. Отже я, дорогий пане Яне, погоджуюся з ним: тепер нам не знайти схованки надійнішої, ніж розпусний та знеславлений серед профанів дім лібертенки Тичковської.

— Але Ви, пане, висловлюєтеся парадоксами! — обурився Пінзель.

— Не зовсім, пане, не зовсім…

— Парадокси, панове, смію Вам нагадати, у таких бесідах недоречні й неприпустимі!

— А який Ви, пане, бачите парадокс у тому, що знана приятелька Вольтера і ненависниця святенників буде доброю хранителькою реліквії?

— Такі розбещені жінки, пане, мінливі й легковажні. Вони звикли лише потурати своїм бажанням і дбати про свою тілесну природу.

— Я не став би так однозначно судити щодо жінок, — втрутився кавалер.

— Мені важко уявити Анну Стефанію Тичковську на сповіді в єзуїтів, — запевнив брат Володислав. — Вона ж так любить читати філософів.

— Такі речі, перепрошую шановне панство, я не вважаю переконливими аргументами. Тут потрібно більшого. Потрібні надійність і відданість, панове. Віра, панове, посвята й відданість справі!

— Залишмо, поки що, цю розмову, — сказав Анцо, уважно вдивляючись в обличчя скульптора. — Адже тутешній Достойний Майстер, наскільки я розумію, не ухвалив ще ніякого рішення. Також зрозуміло, що без Вашої повної та свідомої згоди, пане Яне, ми не зробимо жодних кроків. Адже Ви й тільки Ви, пане Яне, є охоронцем реліквії.

— Так, панове, — підтвердив Пінзель. — Я й тільки я. Так і тільки так!

— Нам, певно, вже час повертатися, — нагадав йому Анцо.

— Ви, достойні мої гості, можете заночувати тут, у цьому будинку, — запропонував господар. — Шляхи ж бо тепер стали небезпечними. Три дні тому, казав мені комендант, опришки знову патрали голосіївських лихварів.

— Це де? — спитав Пінзель.

— Недалеко звідси. У Коломийському повіті.

— Але ж, пане Володиславе, ви щойно казали, що цей ваш грізний Пше… Пшер…

— Комендант Пшилуський.

— Так, перепрошую, саме він… Що він винищив гнізда розбійників.

— Волоцюги, пане, знаєте, немов ті кроти на городі. Вчора їх винищили, а сьогодні вони знову підривають. Селяни дають тим листригонам нічліг, і в горах є де сховатися.

— Бідні, бідні ті лихварі! — посміхнувся Пінзель, піднімаючи кубок. — Давайте, панове, вип'ємо за упокій у Шеолі і Дааті їхніх лихварських душ.

— Вперше п'ю за те кляте поріддя, — щиро засміявся брат Володислав і спорожнив свій кубок. Він виставив на стіл черговий штоф з вином і забрав звідти порожній графин.

— Певно, брате, лихварі залили тобі сала за шкіру, — припустив Анцо.

— О, так, твоя правда, брате. Що було — те було, — кивнув господар. — Особливо після Кантемірової навали тридцять дев'ятого. Тоді вся шляхта Станиславівського ключа потрапила до них у боргову кабалу. Шалені були збитки і руйнування. Челяді також повтікало немало… Але, як бачимо, видурені шляхетські гроші не йдуть на користь здирницькому поріддю.

— Й багато тепер тих розбійників? — запитав скульптор. Було видно, що він стривожився.

— Дві ватаги постійно чинять шкоду на шляхах між Станиславовом і Жукотином. Ще одну ватагу бачили місяць тому біля солеварень, вони там тривожили орендарів і нападали на профосів. Ще одна компанія торборізів сидить у горах за Болеховом. Там, у скелях, у них ціла фортеця збудована.

— Тоді лишаємося тут, — вирішив Пінзель. Голова його всупереч волі хилилася на груди.

— Як скажете, пане Майстре, — знизав плечима кавалер Анцо. Він перезирнувся з братом Володиславом. Той на знак згоди примружив очі. «Який усе ж таки потворний у нього цей шрам!» — укотре вже подумки поспівчував кавалер.

Господар покликав служницю. Разом вони відвели стомленого скульптора на другий поверх будинку. Там йому приготували затишну кімнату. Анцо затримався за столом. Він налив собі ще вина, дочекався повернення брата Володислава і сказав йому:

— Дякую тобі, брате, за цю пречудову історію про помічні води. Було так переконливо оповідано. Але ж… Чи не траплялися часом вам біля тих цілющих джерел накреслення таких літер: Т.О.Н.Р.А.

— Правдива розповідь цінніша за старе вино, — знову скривив свій страшний шрам брат Володислав і випив до денця свій кубок. Вино змочило його довгі вуса. Анцо зрозумів сказане як каламбур і відповів доречною мімічною вправою.

— Отже, там були такі літери? — перепитав він.

— Мені відомо, — сказав брат Володислав, ніби не чуючи запитань кавалера, — що ти, брате Анцо, є великим знавцем та тонким поціновувачем поезій незрівнянного Гая Валерія Катулла[46].

— Я зустрічав і глибших за себе знавців цього поета.

— Тим не менше я дозволю собі запитати тебе, брате, що означають такі от рядки Катулла: